Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Ото якби побували ви тут учора ввечері! Та хоч би й котрої суботи. Або ж навіть і в будень увечері, коли в місті який з’їзд відбувається, — пожежників, полісменів, «Клубу Лося» абощо.
— Може, вони всі вибралися так рано до церкви? — зауважив я.
— Ні, — відказав Бун, — навряд. Скоріше, вони просто відпочивають.
— Після чого? — запитав я.
— Ги, ги, ги, — озвався Нед на задньому сидінні.
Ми вже переконувались, що Нед таки бував раніш у Мемфісі. Хоч, певно, навіть дідусь, дарма, що міг знати, коли саме, не сказав би, скільки разів. А я ж, розумієш, мав тільки одинадцять років. Цього разу вулиця була порожня, і Бун повернув голову.
— Ще одне слово, — сказав він Недові.
— Яке слово? — запитав Нед. — Я лише кажу, покажіть мені, де ця штука стоятиме завтра вранці, і я в ній уже сидітиму, коли вона буде рушати.
Отож Бун так і зробив. Ми вже майже приїхали — будинок цей не більше потребував фарби, ніж інші, стояв він серед маленького подвір’я без жодної травинки, зате перед парадними дверима мав щось на зразок гратчастого присінка, як ото дашок над криницею. Бун зупинив машину на узбіччі дороги. Тепер він міг обернутись і глянути на Неда.
— Гаразд, — сказав він. — Ловлю тебе на слові. А ти краще мене лови. Тільки-но виб’є восьму завтра вранці. Я маю на увазі перший удар, не останній. Бо я не збираюся тут його й слухати.
Нед уже висідав із машини, тримаючи в руках свою валізчину й забрьохану сорочку.
— Хіба мало вам свого клопоту, щоб оце моїм журитись? — сказав він. — Якщо ви зможете залагодити свої справи тут до восьмої ранку, то чом би я не зміг? — Він рушив вулицею. А тоді додав, ідучи далі й не озираючись: — Ги, ги, ги.
— Ходімо, — мовив Бун. — Міс Реба дасть нам умитись. — Ми висіли. Бун сягнув рукою до заднього сидіння, почав витягати валізку, а тоді сказав: — Ага, — і сягнув рукою до щитка, вийняв ключа з прорізу, поклав у кишеню і знову почав витягати валізку, тоді зупинився, вийняв ключа з кишені й сказав: — Ось. Візьми його. Я можу десь покласти й загубити. Добре заховай у кишеню, щоб не випав. Можеш його ще хусточкою прикласти. — Я взяв ключа, а він знов простяг руку до валізки й знов зупинився, хутко глянув через плече на пансіон, трохи одвернувся вбік, витяг гамана із задньої кишені, розкрив його, щільно при собі тримаючи, вийняв звідти банкнот на п’ять доларів, подумав, вийняв ще банкнот на один долар, закрив гамана й передав мені, прикривши його собою, і тихо мовив, не поспішаючи: — Візьми й це. Я можу його теж десь забути. Коли нам треба буде грошей відси, я тобі скажу, й ти даси. — Я ж бо ніколи ще не був у пансіоні, і — не забувай — мені ж було тільки одинадцять років. Отож я поклав і гаман до кишені. Бун узяв валізку, і ми пройшли у хвіртку, далі стежкою до гратчастого присінка, і там побачили парадні двері. Ледве Бун торкнувся дзвінка, як усередині почулася чиясь хода.
— А що я тобі казав? — жваво озвався Бун. — Вони, мабуть, усі підглядали з-за фіранок на машину.
Двері відчинилися. На порозі стояла молода негритянка, але не встигла вона й рота розтулити, як біла жінка відсторонила її — теж молода, з твердим і вродливим обличчям, з волоссям аж надто рудим і з такими великими жовтавими діамантами у вухах, яких я й зроду не бачив.
— А хай тобі, Буне! — сказала вона. — Вчора, тільки-но Коррі одержала твого листа, я сказала їй послати телеграму, щоб ти не привозив сюди цієї дитини. У мене вже цілий тиждень є тут один у домі, а одного паливоди вистачить на будь-який дім чи навіть і вулицю. А то й на весь Мемфіс, коли воно такий халамидник, як наш. І не бреши, що ти телеграми не одержав.
— Таки не одержав, — відказав Бун. — Ми, певно, раніш виїхали з Джефферсона. Але що мені тепер з ним робити? Не прив’язати ж серед двору!
— Заходьте, — сказала вона, даючи нам дорогу.
Ми ввійшли, і покоївка відразу знову замкнула двері. Я не зрозумів тоді навіщо; а може, так у них у Мемфісі заведено — замикати двері, навіть коли хтось є вдома. Хол був як хол, із сходами нагору, тільки я одразу відчув якийсь запах, наче ввесь будинок пропах ним. Я ще ніколи не відчував такого запаху. Він не те що не сподобався мені, а просто вразив. Тобто, ледве я вдихнув його, як мені видалося, що все життя я на нього чекав. Я гадаю, якщо нам судилося тільки раз чогось звідати, то воно може прийти до нас і раптово, без попередження. Але щодо неминучого (а то й необхідного) досвіду — це просто непорядно з боку Випадковості чи Долі не підготувати тебе перше, надто ще коли підготовка полягає лише в тому, щоб тобі минуло п’ятнадцять літ. Оце такий був запах. Жінка все ще говорила:
— Ти знаєш не згірше за мене, що містер Бінфорд страшенно не любить, коли діти проводять у нас свята. Ти чув, як він розходився минулого літа, коли Коррі вперше привезла сюди того байстрюка, мовляв, на тій фермі в Арканзасі він витонченості не набереться. Містер Бінфорд каже, що однак вони сюди скоро знайдуть дорогу, тож якого біса не зачекати, щоб вони бодай трохи в гріш убилися? А ще ж і клієнти — вони приходять сюди в справі, а знаходять натомість дитячий садок.
Ми тепер були в їдальні. Тут стояла піанола. Жінка все ще не вгавала:
— Як його звуть?
— Лусьєс, — сказав Бун. — Привітайся з міс Ребою, — обернувся він до мене. Я зробив це, як звичайно — так, як дідуся навчала прабабка, мого тата — бабуся, а нас — мама (Нед називав це «дригнути
