Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Відси десять миль, — сказав Бун. — Ти певен, що тобі не доведеться їх пішака чвалати?
Я поспішився хутко:
— Хіба ти забув? Адже за дві милі звідси ферма Вайотів. То все одно, якби Бей-Сент-Луїс був за дві милі.
— А й правда, — лагідно озвався Нед. — Це зовсім недалеко.
І Бун якусь хвилю не дивився на нього.
— Вилазь і склади цей брезент, щоб не забирав більше місця, ніж треба, — сказав він Недові. — І витруси його, коли вже маєш з нами далі їхати.
— Це все через ту вашу шарпанину й тряску, — відмовив Нед. — Ви так кажете, наче я зумисне забув про добрі манери, аби мене викрили.
Тим часом Бун засвітив гасові фари, витер руки й ноги краєчком брезенту, натягнув шкарпетки й черевики і відкасав напіввисохлі холоші. Сонце вже зайшло, показався місяць. Отже, до Беленбо ми доберемось глупої ночі.
Оскільки мені відомо, Беленбо тепер — це рибальський табір, де порядкує від часу до часу італієць-самогонник — під «часом» я тут розумію той тиждень чи два, потрібні кожних чотири роки новому шерифові, щоб переконатись, яка справжня воля тих, хто, на його думку, голосував за нього. Цілий той шмат річкової долини, що був часткою приреченої великопанської мрії Томаса Сатпена і місцем розташування мисливського табору майора де Спейна, — тепер помережаний дренажними канавами; а незайманщина, де сам Бун замолоду полював (чи то був присутній, коли інші полювали) ведмедів, оленів та пум, тепер перетворилася на поля, засіяні бавовником та кукурудзою, і навіть Вайотів Перевіз лишився самою назвою.
Ще 1905 року зберігались там рештки незайманої пущі, хоч більшості оленів і геть усіх ведмедів та пум (а також майора де Спейна з його мисливцями) уже не стало, так само, як і порома, а Вайотів Перевіз ми вже називали Залізним Мостом, ЗАЛІЗНИМ, оскільки це був перший і багато років єдиний залізний міст, який мала і про який тільки чула Йокнапатофська округа. Але в ті давні дні, за часів наших дрібних королів з індіянського племені чикасо, Ісетібеги й Мокетубе, та царевбивці-узурпатора, що назвався Думом[34], за часів, коли об’явився тут перший Вайот і індіяни показали йому місце на переправу, а він збудував собі там крамничку й пором і дав йому своє ім’я, — тоді тут був не тільки єдиний перевіз на багато миль, але також і порт: човни (а взимку, як бувала висока вода, то й невеликі пароплавчики) підпливали під самі Вайотові передні двері, приставляючи горілку, плуги, гас, м’ятні цукерки з Віксбурга і натомість вивозячи бавовну й хутра.
Одначе до Мемфіса було ближче, ніж до Віксбурга, навіть для запрягу мулів, тим-то збудували якомога прямішу дорогу від Джефферсона до південного причалу Вайотового порома і так само якомога прямішу дорогу від північного причалу порома до Мемфіса. Бавовну й крам почали транспортувати цим шляхом, використовуючи запряги мулів чи волів, і тоді з'явився тут не знати звідки безрідний здоровило, що називався Беленбо. Дехто казав, що він справді перекупив у Вайота його доти мирну однокімнатну халупу, яка правила й за оселю, і за крамницю, разом із тим привілеєм, що, як гадав Вайот, він мав на давню переправу індіян чикасо; інші ж казали, ніби зайда просто дав на здогад Вайотові, що він, Вайот, уже відбув тут своє і що пора йому вибратися звідси на чотири милі далі та завести там собі господарство. 1
Та хоч би там як, але Вайот так і зробив. І тоді його самітня оселя перетворилася на гамірливий заїзд, де можна переночувати, попоїсти й випити, де зупинялися переїжджі возії і постійно перебували погоничі мулів, цілі артілі їх, людей з твердою рукою і твердим серцем. Маючи напоготові дві, три, а як треба, то й чотири пари запряжених мулів, вони зустрічали важко навантажені фургони, що спускалися зобабіч долини, і спроваджували їх до порома по один берег річки, а по другий берег — від порома до твердого грунту вище по схилу. Гамірливе місце тут зробилося, і хто сюди потикався, той був зухом, мусив бути. Але тільки зухом, не більше — аж до часу, коли полковник Сарторіс (це я не банкіра маю на увазі, котрий дістав титул почасти спадково, а почасти завдяки кумівству і через котрого ми з Буном тут оце опинились, — я маю на увазі його батька, справжнього полковника військ Конфедерації — вояка, державного діяча, політика, дуелянта, якого рідня по бічній лінії, небожі й кузини, двадцятирічна молодь Йокнапатофської округи вважає за вбивцю) збудував у половині сімдесятих років свою залізницю і призвів цю околицю до занепаду.
Але аж ніяк не Беленбо, чи то заклад Беленбо. Валки хур прийшли і витіснили човни з річки, отже, й назва Ва-йотів Перевіз змінилася на Пором Беленбо; поїзди прийшли і перебрали на себе паки бавовни від хур, тим самим позбавивши Беленбо порома, — але й тільки. Сорок років тому перед лицем такого скромного купця, як Вайот, Беленбо показав, що чудово вміє передбачити прийдешню хвилю й виплисти на ній, а тепер — в особі свого сина, другого здоровила Беленбо, котрий 1865 року повернувся (як казали) в сурдуті, підбитому нерозрізаними банкнотами Сполучених Штатів, з Арканзасу (як він казав), де (як він казав) служив він у війську і був із почестями звільнений з партизанського загону, що його командира він ніколи не міг достоту пригадати, — тепер він показав, що ані крихти не втратив давньої своєї спритності, кмітливості і всезнання. Давніше, проїжджаючи попри заклад Беленбо, люди просто зупинялися там на ночівлю, тепер же вони саме й їхали до його закладу, і то завжди вночі й часто в поспіху, щоб мав Беленбо досить часу заховати в драговищі коня чи корову, поки не наспів представник закону або й сам власник. Але не лише гурти розгніваних фермерів, що йшли безповоротним слідом коней чи худоби, та шерифи, що вистежували справжніх убивць, добувалися до закладу Беленбо — щонайменше один федеральний митний урядовець добувся сюди, але ніколи вже не повернувся звідси. Бо там, де Беленбо-старший лише продавав віскі, синаш його віскі й виробляв; він зробився тепер власником того, що евфемістично називалося маскувальним словом «дансинг», і в середині вісімдесятих років ім’я Беленбо на цілі милі довкола викликало тільки жах і обурення, а проповідники й старші панії допоминалися вибору таких шерифів, чия вся програма зводилася б до вигнання Беленбо, його пияків, скрипалів, грачів та дівчат із Йокнапатофської округи, а
