Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

не можу витримати?» У наступну мить прокинулась лють уже й на Буна, — але не на його глупоту, що мало не звела нанівець нашу подорож автомобілем до Мемфіса (то правда, Мемфіс, як мету нашої поїздки, ніхто не згадував, ані я тобі, ані ми з Буном між собою. Але ж чи була в цьому потреба? Хіба ж ми могли куди-інде поїхати? Хіба хто-небудь у північній частині Міссісіпі міг подумати про поїздку куди-інде? Лише зовсім старі й немічні створіння, котрі вже на смертному ложі, могли собі роздумувати, з острахом чи й ні, про якусь дальшу дорогу, але ми з Буном до них не належали). Правду кажучи, мені в цю мить хотілося, щоб я взагалі ніколи не чув ані про Мемфіс, ані про Буна, ані про автомобілі; я був тепер на боці полковника Сарторіса й волів би геть стерти з лиця землі й містера Бафело, і його мрію ще в самому зародку. Лють була на Буна за те, що він одним дитинним ударом знищив, розтрощив — мов немовля, яке ненароком стусонуло ногою, — усю непевну й крихку будівлю моєї брехні, фальшивих обіцянок і присяг, що він оголив моє недолуге ошуканство, на яке я проміняв — ні, яким я занапастив — свою душу; ось за це, а може, за те, що він виставив напоказ жалюгідну нікчемність тієї душі, що за неї, як думав я у своєму марнолюбстві, диявол захоче щось там заплатити; це все виглядало так, як от би втратити незайманість через мізерну випадковість, скажімо, неуважність, коли навіть і близько не думалося про насолоду, вже й не кажучи про гріх. А потім і лють зникла. Нічого не лишилося, нічого. Я не хотів нікуди їхати, не хотів ніде бути. Тобто я не хотів ніде бути саме тепер. Якщо я мав уже десь бути, то я хотів, щоб це було колись, у минулому. Я казав і вірив у це (знаю, що вірив, бо відтоді я повторював це тисячі разів, і я все ще вірю, і сподіваюся ще тисячі разів повторювати у своєму житті, і нехай би спробував хто сказати, що я перестану в це вірити): Я вже ніколи більше не брехатиму. Це занадто морочливо. Це все одно, що пробувати встромити сторчма пір'їну в блюдечко з піском. Ніколи немає цьому кінця. Ти ніколи не матимеш спочинку. Ти ніколи цього не скінчиш. Ти ніколи не вичерпаєш того піску, щоб уже міг облишити свої спроби.

Одначе — нічого такого не сталося. Бун вийшов з машини без піджака. Нед уже складав у машину наші валізи, кошики й клунки. Він сказав понуро:

— Ги, ги, ги. — А далі: — То вже рушайте, щоб вистачило часу поламатись і полагодитись, а тоді ще вернутися завидна до міста. — Отже, це він звертався до Буна. Він запитав: — Так ви ще будете в місті перед тим, як заберетесь?

— Куди заберетесь? — перепитав Бун.

— На вечерю ж, — пояснив Нед. — А то куди ще нормальна людина забирається смерком?

— А-а, — мовив Бун. — Турбуєшся про свою вечерю. Тобі в голові тільки вечеря.

Ми сіли в машину й рушили, я спереду з Буном, а решта ззаду. Ми перетяли Майдан, людний у цю пополудневу суботню пору, і були вже за містом. Але що з того? Нічого ще не вирішилося. Ось-ось буде розгалуження доріг, і ми звернемо на ту, що веде до кузена Зека, зовсім не туди, куди б нам хотілося. Та хоч би ми звернули й у бажаному напрямку, все одно ми не були б вільні: поки тут, на задньому сидінні, тітка Коллі, й Лессеп, і Морі, й Александр, ми вільні тільки від Неда, що повсякчас вигулькує там, де його ніхто не сподівається, із своїм «Ги, ги, ги» та «Ви ще будете в місті перед тим?». Бун ні разу не глянув на мене, ані я на нього. Він і не озивався до мене; мабуть, відчував, що настрахав мене своєю чистою сорочкою, комірцем та краваткою, своїм голінням серед білого дня, усім цим сухозлотним супроводом подорожі, від’їзду, розставання, розлуки; відчував, що я не тільки настраханий, а й сердитий, бо так легко піддаюся страхові. Отак ми їхали далі раннього сонячного надвечір’я, перед нами було сімнадцять миль дороги, протягом яких щось треба було вирішити, на щось зважитись; їхали по травневій землі в ясних барвах, курява знімалась і вихрилася за нами, аж ми мусили сповільнювати хід, наближаючись до містка чи до якоїсь піщаної ділянки; сімнадцять миль, які не триватимуть безвік, хоч їх цілих сімнадцять; мильові стовпи пробігали занадто швидко, щось треба було зробити, вирішити, та скоріше й скоріше, бо кінець дороги чимраз ближчий і ближчий, а я не знав що; може, просто сказати щось, подати голос, людський голос, щоб звук почувся, бо хоч би й яку гірку пеню Нечеснота видере, вирве з тебе згодом, — самітність, відлюдність, мовчанка не повинні до тої кари входити. Бун нарешті заговорив. Може, на нього мовчанка теж діяла і він вирішив, хай уже які-небудь слова, хоч би й недоладні та загодя приречені на невдачу. Ні, це було щось інше, — нам залишалося менше половини дороги, і щось треба було зробити, щось почати, вдіяти.

— Дороги тепер усюди добрі, навіть поза Йокнапатофською округою. Для далекої подорожі, як-от на похорон абощо, годі й сподіватися кращих доріг. Чи багато, як ти гадаєш, ця машина могла б проїхати до сутінків? — Розумієш, він ні до кого, власне, не звертався — отак, як потопаючи людина розпачливо вистромлює руку з води в надії на якусь соломинку. Але соломинки не знайшлося.

— Не знаю, — озвалася тітка Коллі з заднього сидіння, тримаючи Александра на руках, котрий заснув ще як ми виїздили з міста й не вартий був навіть одної милі подорожі, а не те, що сімнадцяти. — Та й ви не знаєте, хіба як цілу ніч просидите за кермом, замкнувшись там у хазяїновій повітці.

Ми були вже зовсім близько.

— То ти хочеш… — почав Бун самими губами, так тихо, щоб лиш я розчув, цілячи мені просто в праве вухо, немовби з рушниці чи лука, або так, як жменею піску кидають у шибку.

— Мовчи! — урвав я його так само тихо.

Найпростіше було б удатися до боягузливого вчинку — сказати Бунові, щоб раптово зупинив машину, а тоді самому вискочити й джигнути щодуху, полишивши тітці Коллі за півсекунди вирішити: або передати Александра Бунові й побігти за мною навздогін через кущі, або не пускати малого з