Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

тепер «угомонитись»), — і обидві бабусі мешкали досить далеко одна від одної, тож кожна з них ставилася незмінно гречно, ба навіть доброзичливо до другої матері єдиної своєї дитини. Та й, крім того, за тої доби люди поважно ставились до похорону. Не до смерті, смерть була повсякденне явище: аннали кожної родини містили предосить надгробків тих, чий земний шлях був закороткий, щоб бодай ім’я вони по собі лишили — окрім випадків, коли й мати опала в тій самій могилі, що траплялося куди частіше, ніж ти собі гадаєш. А ще ж були чоловіки, дядьки й тітки, які упокоїлися десь за двадцять, тридцять і сорок років, і діти, й бездітні двоюрідні діди та баби, що за тієї доби помирали вдома, в тих самих кімнатах і ліжках, де й народилися, а не в якихось там комірчинах з евфемістичними йменнями, запозиченими від заходу сонця. Одначе похорон, сам ритуал погребу, мав тонкі, але міцні, мов сталь, нитки, здатні простягатися ще й як далеко і переважити навіть відстань від Джефферсона до Мексиканської затоки.

Отож дідусь і бабуся також мали їхати на похорон. Між іншим, це означало, що нас, — мене, трьох моїх братів і тітку Коллі, — оскільки в місті не було ближчих родичів, відішлють на ферму кузена Зекарі Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, аж поки повернуться тато з мамою; знову ж таки, між іншим, це означало, що тато й мама будуть відсутні чотири дні. Тобто фактично це означало, що дідусь і бабуся навіть після чотирьох днів повернуться не зразу. Бо дідусь, вирушаючи з дому, хоча б тільки до Мемфіса, неодмінно заїздив дорогою на два-три дні у свій любий Нью-Орлеан; а цього разу, можливо, вони й тата з мамою із собою візьмуть. Коротше кажучи, суть полягала в тому, — як Бун повторив мені аж двічі захопленим голосом, ледве сам у це вірячи, — що власник машини, а також будь-хто інший, хто претендує чи міг би претендувати на машину, перебуватимуть протягом чотирьох днів або й тижня за цілих триста миль від неї. Отже, всі Бунові незграбні махінації та спроби спокусити мене й підбити на гріх мали на меті лиш одне: він хотів утвердити свої власні заміри. Ні, то був ніякий не підкуп і не хабар. Він же й сам міг узяти машину, і так би й зробив, безперечно, якби я виявився незгідливим, навіть знаючи, що невдовзі йому доведеться повернути її назад, а то, може, й самому з нею повернутись, щоб зазнати меншої кари, аніж коли його схопить наслана дідусем поліція. А повернутись назад він таки мусив. Де б він ще подівся, близької душі в світі не маючи, для кого слова «Джефферсон», «Маккаслін», «де Спейн», «Компсон» означали не просто домівку, а й батька з матір’ю вкупі? Але якийсь дрантивий клапоть розважливості, якийсь ембріональний проблиск простої і наївної обачливості й тверезого глузду спонукали його, щоб спершу спробував мене залучити, — може ж, я став би йому свого роду заручником. Власне, Бунові й не треба було спитувати мене чи там випробовувати. Коли дорослі кажуть про невинність дітей, вони зовсім не розуміють, що це таке. Почнеш із ними сперечатися — вони поступляться і скажуть: «Ну, нехай неуцтво». Однак воно ані те, ані те… Немає такого злочину, якого одинадцятирічний хлопець не вчинив би в уяві. Вся його невинність у тому, що він ще не доріс, аби жадати плодів цього злочину, але це не невинність, а нестача апетиту; його неуцтво в тому, що він не знає, як його вчинити в дійсності, але це не неуцтво, а нестача сили.

Бун, одначе, не знав цього, він мусив мене спокусити. І за такий короткий час — від відходу поїзда й до смерку. Він би міг спокійнісінько розпочати це і завтра, і післязавтра, і так далі аж до середи. Але сьогодні, тепер, можливості були найкращі: увесь Джефферсон бачить машину в дії, ніби вона теж складовий елемент від’їзду; виглядало так, наче самі боги своєю волею накинули йому цей час, від одинадцятої години дві хвилини і до заходу сонця, і годі йому було знехтувати ним, злегковажити його собі на погубу. Над’їхала машина, там уже сиділи дідусь і бабуся з коробкою з-під взуття, у якій лежали смажені курчата, яйця, зварені круто, і тістечка на обід, бо вагон-ресторан буде аж після вузлової станції, де вони пересядуть на кур’єрський о першій годині, а бабуся й мама вже добре знали дідуся з татом, що ті не чекатимуть обіду до першої, хоч би й хто там помер. Та й бабуся — вона б теж не чекала, коли б це хтось інший був у жалобі, а не мама. Ні, не так: як на бабусю, річ була не тільки в тому, що це невістка, — певно, їй вистачило б, щоб то була просто жінка. Це не чоловіки переборюють смерть: вони лише опираються їй, пробують змагатися з нею і, зрештою, накладають головами, тоді як жінки обходять її, обсновують її відразу своєю лагідною покорою, наче ватою чи павутинням, і ось її вже знежалено й знешкоджено, і не тільки змінено в розмірах і зроблено зручною, а навіть вона стає вигідною, як от знайомство з убогим старим парубком чи старою панною, що їх завжди можна за браком кого іншого запросити в гості або ж почастувати за компанію обідом. Дідусеві та бабусині валізи вже було прив’язано до крил автомобіля, й уже Сан Томас виніс на вулицю і татові з маминими, а ми всі вийшли слідом — мама в чорній вуальці, батько з чорною пов’язкою на рукаві, далі ми, малеча, і тітка Коллі з Александром на руках.

— До побачення, — сказала мама, — до побачення, — і поцілувала нас крізь вуальку, пахнучи, як вона завжди пахла, але щось чорне мав цим разом запах, — може, через цю тоненьку чорну вуальку, що насправді нічого не закривала, ніби щось більше, як механічну звістку, передали нам мідяні дроти за триста миль від Бей-Сент-Луїса; о так, я відчував цей запах, коли вона цілувала мене, кажучи: — Ти вже великий хлопець, дорослий. Ти повинен допомогти тітці Коллі глядіти менших, щоб не дуже набридали кузині Луїзі.

І вже вона сідала в автомобіль поруч з бабусею, коли це Бун сказав:

— Мені треба наповнити бак, щоб дістатися по обіді до ферми Маккаслінів. Може, Лусьєс поїхав би зі мною й допоміг мені на зворотній дорозі від станції?

Бачиш, як легко воно все виходило! Так