Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

так воно й буде: все це не більше, як сон, що з нього я завтра пробуджуся, а може, й зараз уже, ось через мить, і опинюся в безпеці і буду врятований. Отож я зачинив двері, замкнув колодку, відчинив ворота, щоб Бун міг виїхати, тоді зачинив їх і сів сам у машину; вона вже рухалася, — а то, може, й зовсім не зупинялася.

— Якщо поїдемо назад, зможемо обминути Майдан, — сказав я.

Але він знов мовив:

— Уже запізно. Тепер можуть тільки галас зчиняти.

Однак ніхто не зчинив галасу. І все-таки, навіть як ми проїхали через Майдан, було ще не запізно. Залишалася ще ціла миля до остаточної ухвали, до того місця, де дорога на ферму Маккаслінів відгалужувалася від дороги на Мемфіс, де я міг би ще сказати: «Зупинися. Випусти мене», — і він зробив би це. І більше — я б міг сказати: «Я передумав. Одвези мене назад до Маккаслінів», — і я знаю, що він і це зробив би. Тоді раптом мене пройняла певність, що якби я сказав: «Повертай. Я піду візьму в містера Баллота ключ і ми поставимо автомобіль у гараж, де, як думає хазяїн, він зараз стоїть», — він би й це зробив. І навіть більше: що він хотів, аби я це сказав, що він мовчки благав мене це сказати; він і я, ми обоє були ошелешені не так його власною нерозважливістю, як нашою спільною зухвалістю змовників, і Бун знав, що він сам не зможе опиратися спокусі й мусить удатись до моєї сили і твердості. Ти розумієш це? Що я тобі казав про Нечесноту? Якби все було навпаки, якби це я мовчки молив Буна повернути назад, я міг би покластись на його чесноту й милосердя, тоді як він не знаходив їх у того, в кого благав.

Я таки не сказав ані півслова. Розгалуження доріг, остання нездоляща рука, простягнена врятувати мене, підпливло, промайнуло і щезло, зникло безповоротно; я сказав:

— Хай уже. Як там не буде.

Можливо, Бун почув мене — я ж був іще хазяїн. Та хоч би там як, а з Джефферсона ми виїхали. І диявол вірних своїх захистить уже бодай перші день-два. Бун сказав:

— Поки не доїдемо взавтра до Пекельного Потоку, журитись нема чим. Бурхливий Потік — це пусте.

— А хто каже, що ні? — озвавсь я.

Бурхливий Потік — за чотири милі від міста; ти проїздив не раз через нього, і то так швидко, що, мабуть, і не знаєш, як він називається. Однак за моїх часів назву його добре пам'ятали, хто через нього проїздив. Власне, через потік було перекинуто дерев’яний місток, але багниська на підступах до нього не пересихали навіть серед літа.

— Отож-бо й є, — мовив Бун. — Цей потік — пусте. Ми з містером Вордвіном перебрались через нього торік навіть без блока, а тільки з лопатою та сокирою, що містер Вордвін позичив у хаті за півмилі звідти. Оце тепер як я згадав, то, здається, він їх і не повернув. Хіба що хазяїн сам прийшов та забрав другого дня.

Бун майже мав рацію. Через перше багнисько ми проїхали і навіть через місток. Але в другому багниську застряли. Автомобіль гойднуло в один бік, у другий, і нарешті він забуксував на місці. Бун, не гаючи часу, скинув черевики (я забув сказати, що вони в нього ще й вилискували), закасав штани й ступив у багнюку.

— Пересунься, — сказав він. — Переведи на першу швидкість і рушиш, коли я скажу. Давай. Ти знаєш як, — сьогодні вранці навчився.

Я пересунувся до керма. Він навіть не зупинився узяти блок.

— Мені не треба. Розкручувати його, а потім укладати — забагато часу піде, а нам ніколи. — Він і справді його не потребував. Понад дорогою як на те тягся пліт, і Бун уже зірвав з нього верхню жердину, сам по коліна в багнюці й воді, підклав її кінцем під задні колеса й сказав: — Зараз. Піддай йому жару! — і просто-таки підняв автомобіль руками й попхнув наперед, заточуючись і хитаючись, на сухий грунт, і закричав до мене: — Заглуши мотор! Заглуши мотор! — що я й зробив, спромігся зробити, а він підійшов, пересунув мене й сів сам за кермо; він навіть не зупинився, щоб відкасати забрьохані штани.

Бо сонце вже майже зайшло, а поки доїдемо до Беленбо, де ми мали заночувати, і зовсім смеркне. Ми їхали тепер так швидко, як тільки ставало нам духу, і скоро поминули ферму Вайотів — наших добрих знайомих: тато на останнє різдво возив мене туди полювати птицю; жили вони за вісім миль від Джефферсона й за чотири милі від річки; сонце саме сідало за їхній будинок. Ми їхали далі; скоро мав зійти місяць, — наші-бо гасові фари радше когось остерігали, що ми їдемо, аніж освітлювали нам самим дорогу, — коли це раптом Бун запитав:

— Звідки цей сморід? Це ти? — І не встиг я йому заперечити, як він рвучко зупинив автомобіль, хвильку посидів непорушно, а тоді обернувся, сягнув рукою назад і відкинув зім’яте й пожмакане брезентове покривало. З підлоги піднявся й сів Нед. На ньому був чорний костюм і капелюх, біла сорочка, золота шпонка до комірця, але без самого комірця чи краватки — таке було його недільне вбрання. При собі він мав навіть приношену валізку (ти б її назвав хіба портфелем), що належала старому Лусьєсу Маккаслінові ще до того, як тато народився; не знаю, що він, Нед, міг носити в ній за іншої нагоди. Все, що я бачив у тій валізці, то біблія (також від прапрабабки Маккаслін), якої він не міг учитати, та пінтова пляшка з двома добрими столовими ложками віскі.

— А щоб тобі, сучий сину! — мовив Бун.

— Я ж теж хочу проїхатись, — заявив Нед. — Ги, ги, ги.

IV

— Я маю таке саме право їхати, як і ви з Лусьєсом, — сказав Нед. — І навіть більше. Цей автомобіль — хазяїнів, Лусьєс тільки онук його, а ви йому й зовсім не родич.

— Гаразд уже, гаразд, — мовив Бун. — Я от кажу, що ти весь цей час лежав під брезентом, а я мусив порпатись у болоті й голіруч машину витягати.

— Але й гаряче ж там, чоловіче! — зауважив Нед. — Як я лиш витримав? Та ще мав стерегтися, аби на вибоїнах не розквасити лоба цією бляшанкою. Я вже думав, що отой ваш бензин, чи як його там, так розколотиться, аж вибухне. А що ж би я мав робити? То ж було