Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
давно вже не молодий. Але він знову сідає й бере її за руку (вони обоє в рукавичках).

— Я тримаю твою руку, — проголошує він, — тому що я можу це зробити, й тому, що це найкрасивіша рука в світі.

Вона не знаходить, що на це відповісти, а потяг тим часом здригається й зупиняє свій рух. Замість відповіді Беатриса відбирає свою руку, стягує рукавичку, а потім повертає руку йому. Він підносить руку до очей, розглядає уважно, й у напівтемряві купе Беатриса теж бачить: пальці, як вона завжди помічала, надто довгі, вся долоня надто велика для тонкого зап’ястя, а на вказівному й середньому пальцях залишилася синя фарба. Вона гадала, що Олів’є поцілує їй руку, але він лише схиляє голову, неначе замислився над чимось суто власним, потім відпускає руку. Спритно підводиться на ноги, збирає їхні пакунки й чемно пропонує їй виходити першій.

Кондуктор допомагає їй спуститися на нічний перон, від якого йдуть запахи вугілля й вологих ланів. Велетенський потяг, що залишився за спиною, все ще важко зітхає, його біла пара чітко вимальовується на тлі темного ряду будинків, наполовину приховуючи постаті машиністів і пасажирів. У фіакрі Олів’є дбайливо влаштовує її на сидінні поруч із собою, коні рушають з місця, а Беатриса вже вкотре запитує себе, навіщо погодилася на цю подорож. Через наполегливість Іва або ж через те, що Олів’є бажав, аби вона їхала з ним разом? А може, вона сама того прагла, була надто зацікавлена, тож їй не вистачило сил відмовити Іва від цього наміру?

Етрета зустрічає їх тьмяним світлом газових ліхтарів й гуркотом коліс по вуличній бруківці. Олів’є простягає їй руку, допомагаючи зійти, а вона щільніше запинає свій плащ, обережно випростується — вона й сама здерев’яніла від тривалої подорожі. Вітер приніс запах солоної води: десь зовсім неподалік — Ла-Манш, що невпинно шумить на самоті. В Етреті панує сумна атмосфера курортного містечка під час «мертвого» сезону. Беатрисі знайомий звук моря, вона не вперше у цьому містечку, але сьогодні воно видається їй якимось новим, незнаним, немов вона опинилася на краю світу. Олів’є тим часом дає розпорядження щодо їхніх речей. Беатриса нарешті дозволяє собі поглянути на його профіль і бачить, який він задумливий та сумний. Які події давнього минулого змусили його приїхати сюди? Можливо, колись він був тут разом зі своєю дружиною? Чи можна його про це запитати? У світлі вуличних ліхтарів його обличчя вимальовується чітко, губи тонкі, чуттєві, на щоках зморшки. У вікні одного високого будинку, увінчаного трубою, на протилежному від зупинки фіакрів боці вулиці, хтось запалив свічку. Беатриса бачить постать жінки, яка рухається всередині — можливо, вона наводить лад у кімнаті, перш ніж лягати спати. Цікаво, на що схоже життя в такому будиночку? Чому вона, Беатриса, мешкає у зовсім іншому будинку, в Парижі? А доля легко могла ж поміняти їх місцями!

Олів’є робить все на подив вправно — людина, яка давно звикла вирішувати все сама, спокійно робити все, і робити у своєму власному стилі. Беатриса спостерігає за ним, і раптом щось стискається їй у грудях; вона збагнула: якщо одразу не визначиться з відмовою, то обов’язково дуже швидко опиниться в ліжку, в його обіймах, у цьому самому місті. Ця думка приголомшує її, але прогнати думку тепер уже не можна. Вона мусить знайти в собі сили й вимовити слово «nоn».[122] Такого слова між ними не існує, тільки дивна відкритість почуттів. Він куди ближче до смерті, ніж вона, у нього часу немає очікувати відповіді на запитання, а вона надто зворушена його бажанням. У Беатриси перехоплює подих, коли вона відчуває неминучість розвитку подій.

— Ти, напевно, дуже стомилася, моя люба, — звертається він до неї. — Давай, одразу підемо до готелю? Впевнений, що вечерею вони нас нагодують.

— А кімнати у нас гарні? — це вихопилось у неї якось надто відверто, вона не те хотіла сказати, не те мала на увазі.

— Обидва номери дуже гарні, — відповідає Олів’є, дещо здивовано, але ласкаво й не без гумору. — Здається, у тебе буде навіть власна вітальня. — Беатриса тоне у хвилі сорому. Авжеж! Ів відправив їх сюди разом. Добре хоч, Олів’є вистачає доброзичливості, щоб не сміятися з неї. — Я гадаю, ти захочеш поспати допізна, тож ми можемо зустрітися ближче до опівдня й зайнятися живописом, якщо не заперечуєш. Ще подивимось, якою буде погода. З того, яке повітря, я роблю висновок, що має бути сухо.

Служник вже пішов далі по вулиці з візком: їхні валізи й скриньки, її велика скриня, перев’язана міцними шкіряними ременями. Вона залишилася з дядьком свого чоловіка на самоті, на кордоні незнаного світу, оточеного лише темними солоними водами, у місці, де вона не знає нікого, крім Олів’є. Зненацька їй хочеться сміятися.

Натомість вона ставить на землю сумку зі своїм дорогоцінним приладдям і піднімає вуаль. Робить крок до нього, її руки самі торкаються його плечей. У світлі газового ліхтаря можна побачити, яким напруженим зробився його погляд. Якщо його й здивували її обернуте до нього обличчя, її необережність, він одразу приховав той подив. Вона, в свою чергу, дивує себе саму, тому що приймає його цілунок беззастережно, відчуває його сорокарічний досвід, бачить перед очима край його вилиці. Губи в нього теплі й рухливі. Вона — тільки одна з його численних коханих, але ж єдина наразі, й вона буде останньою. Незабутньою, такою, що він пронесе до самого кінця.

Розділ 68

Мері

На третій день сталася несподіванка. Нізащо не змогла б розповісти про кожен з тих приблизно п’ятисот днів, які ми провели (так чи інакше) разом з Робертом Олівером, але перші дні кохання запам’ятовуються яскраво, тому що в них відбиваються всі інші. Вони навіть пояснюють, чому не вдалося те чи інше кохання.

На третій день семінару я снідала за одним столом з двома жінками-викладачками, які вдавали, нібито взагалі не помічають мене — добре, що я прихопила із собою книжку. Одну з них, жінку приблизно шістдесяти років, я неясно впізнала: вона викладала тут мистецтво гравюри. Іншій було на вигляд років сорок п’ять, волосся в неї було коротко стрижене і фарбоване під білявку. Вона викладала техніку живопису. Почала вона з декларації, що цьогорічні слухачі семінару не дотягують до рівня минулого року. «Що ж, мем, тоді я читатиму свою книжку», — подумки сказала я. Яйця мені подали рідкі, не такі, як я люблю.

— Не розумію, чому так сталося. — Вона зробила чималий

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: