Викрадачі - Елізабет Костова

— А як же тато?

Ів хитає головою.

— Ми з ним чудово влаштуємося, а піклуватимуться про нас обох слуги.

Значить, це доля, її не уникнути. Вона знову бачить барикаду, за якою схиляється приголомшений горем Олів’є, чиє волосся ще не посивіло. Що ж, Беатриса піде їм назустріч, якщо цього вимагає життя. Раніше вона не розуміла кохання, попри всі старання ділової людини, яка сидить зараз перед нею. Беатриса посміхається до чоловіка, зібравши в кулак усю волю й приготувавшись до найгіршого. Якщо доля визначила так, Беатриса принаймні буде послідовною.

— Добре, любий. Я поїду. Але Еме залишиться тут, щоб піклуватися про тебе й татуся.

— Не вигадуй! Ми впораємося самі, а вона потрібна тобі, щоб допомагати.

— Допомогти мені може й Олів’є, — сміливо каже Беатриса. — А тато залежить від Еме не менше, ніж від мене.

— Ти дійсно так вважаєш, люба? Я не хочу, аби ти приносила жертви — тобі ж потрібно лікуватися.

— Я вважаю саме так, — твердо відказує вона. Тепер, коли подорож зробилася неминучою, нею оволоділа буйна радість, немов уже не потрібно розмірковувати, куди йти й що робити.

— Я буду насолоджуватися незалежністю — тобі ж відомо, як Еме завжди клопоче наді мною, — і водночас менше хвилюватимусь, знаючи, що за тобою й татом є кому приглянути.

Він ствердно киває. Беатриса здогадується, що лікар сказав йому виконувати все, що вона забажає, тому що їй потрібні спокій і відпочинок: здоров’я жінки легко підірвати, а особливо молодої жінки, яка здатна народжувати дітей. Поза сумнівом, до від’їзду він іще раз відправить її до лікаря, сплачуватиме непотрібні гонорари, аби тільки той його заспокоїв. Її накриває хвиля ніжності до цього врівноваженого й турботливого чоловіка. Тепер вона здогадується, що йому, можливо, не подобається її захоплення живописом і ті хвилювання, що були пов’язані з поданням картини до Салону, але ж він про це й слова не сказав. Вона підводиться, взуваючи капці, та йде через усю кімнату поцілувати його в чоло. Якщо вона повернеться до звичного життя, він виграє від того. Сповна.

Париж, травень 1879

Моя люба!

Мені насправді дуже шкода, що Ів не має змоги поїхати до Етрети разом з нами, але сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо піклуватися про тебе з усією шанобливістю буду я. Як ти й просила, я придбав квитки, а в четвер приїду за тобою на фіакрі о сьомій годині ранку. Напиши мені одразу, які приладдя для малювання й живопису маю захопити для тебе — кращих ліків я все одно не знайду.

Олів’є Віньйо

Розділ 66

Мері

На другий ранок за сніданком я сповнилася рішучості не дивитися в Робертові очі, якщо ми зустрінемося поглядами, проте, на моє полегшення, його в їдальні не було. Навіть Френк знайшов собі іншу співрозмовницю. Я ж згорбилася над кавою з грінками, отупіла від того, що багато малювала й надто мало спала, неохоче зустрічаючи новий робочий день. Волосся сьогодні я зачесала нагору, щоб не заважало, й одягла сорочку захисного кольору, з плямою фарби спереду — Мазі цю сорочку особливо не любила. Гаряча кава допомогла мені дещо заспокоїти нерви. Зрештою, це нісенітниця — хвилюватися через цього чоловіка, недосяжного, дивного, знаменитого чужака; тож і думати про нього не слід. Ранок засмучував мене: на небі ні хмаринки, чудова погода — тільки на природі й малювати. О дев’ятій годині я знову сиділа в автобусі. За кермом був Роберт, а одна з літніх жінок давала йому вказівки, вдивляючись у карту. Френк, сидячи поряд, підштовхував мене ліктем — минулої ночі нібито й не було.

Цього разу ми працювали на березі озера: на протилежному березі — напіврозвалений котедж, навкруг озера — мереживо білих беріз. Роберт жартівливо попросив нас не вставляти в пейзаж жодного лося. А також жінок у довгих сукнях, додала я подумки крізь головний біль. Свій мольберт я розташувала якомога далі від Робертового, але так, щоб не бути й поряд з Френком. Ні в якому разі не бажала, аби Роберт Олівер вирішив, нібито я його переслідую. За це мені випала нагорода: він уникав дивитися в мій бік упродовж усього дня, навіть не підійшов критично розібрати мою картину, яка в будь-якому разі вийшла надто невдалою. Значить, він усе ще стурбований нашою розмовою минулої ночі, не менше за мене. Якби не це, він обов’язково покепкував би з мене, своєї колишньої студентки. А я зовсім забула все, що знала про дерева, про тіні, про будь-що інше. Здавалося, я малюю якусь брудну калюжу, в якій тиняється моя власна постать, нахиляється, каламутить воду — тобто щось знайоме, але відразливе.

Другий сніданок ми з’їли, порозсідавшись тісно за двома столами (я — не за тим, що й Роберт), а в кінці дня зібралися докупи біля Робертового полотна — як тільки йому вдалося змусити воду виглядати зовсім справжньою? — і він розповів нам про особливості форм берегової лінії й про підбір фарб, який він зробив, щоб зобразити далекі сині пагорби. Труднощі передачі цього краєвиду полягали в його монохроматичності: сині пагорби, синє озеро, синє небо, а ще в спокусі надто підкреслити — заради контрасту — білий колір беріз. Але якщо поглянути уважно, вів далі Роберт, можна побачити, яка безкінечна різноманітність приглушених відтінків ховається тут. Френк потирав пальцем за вухом з таким виглядом, наче хотів сказати: «То все цікаво, але я здатен розповісти вам більше». У мене виникло бажання підійти й ляснути його. Чого це він вирішив, нібито знає більше за Роберта Олівера?

За обідом ситуація погіршилася: Роберт увійшов до переповненої їдальні вже після мене, ковзнув поглядом по моєму столику й відшукував, здається, місце для себе якомога далі від мене. Після обіду на дворі запалили багаття, всі пили пиво, розмовляли, сміялися з помітною невимушеністю, мов зробилися вже близькими друзями. А що здобула я? Вешталася разом з Френком Неперевершеним, сиділа у своїй кімнаті наодинці з собою, уникала геніального вчителя, про якого весь час мріяла — а могла тим часом знайти тут собі друзів. Я міркувала, чи не варто заприятелювати з однією з жінок, що сподобалися мені в нашій групі, принести пива, сісти разом на садовій лаві та й послухати про її життя вдома, про університет, у якому вона навчалася й де пройшла її перша групова виставка, про її чоловіка — чим