Викрадачі - Елізабет Костова

Одного разу, коли Олів’є не було, до обіду приходять Жільбер і Арман Тома. Старший брат, Жільбер, — красивий чоловік, який вміє поводитися у вітальні й розважати товариство. Арман спокійніший, одягнений елегантно, як і Жільбер, але в ньому відчувається певна байдужість. Вони доповнюють один одного: Арман стримує енергійність Жільбера, а той створює атмосферу, в якій мовчазний Арман видається не нудним, а витонченим. Жільбер має особливий дозвіл дивитися в Салоні на роботи, вже схвалені журі, але ще не виставлені. Коли решта гостей розійшлася, й у вітальні залишилися тільки вони вчотирьох, він розповідає, що бачив картину, подану Олів’є Віньйо — молодик, який сидить під деревом. Бачив і ту загадкову картину, яку Олів’є Віньйо подав від імені невідомої художниці, мадам (а може, мадемуазель) Рів’єр. Дивно, як ця картина нагадує йому щось знайоме. А Віньйо дратує його, тому що відмовляється відкрити, хто така ця мадам Рів’єр — зрозуміло ж, це псевдонім, а не справжнє ім’я.

Розповідаючи, Жільбер обертається до Іва, потім до Беатриси. Нахиляє вбік свою красиву велику голову, запитує, чи не знають вони цю художницю — напевно, молоду й сором’язливу. Який сміливий вчинок для нікому не відомої жінки — подати свою картину до Салону! Ів хитає головою, а Беатриса відводить погляд; Ів ніколи не вмів нічого приховувати. Жільбер додає: яка шкода, що їм нічого не відомо, а мсьє Віньйо такий таємничий. Він, Жільбер, завжди був упевнений, що Олів’є Віньйо насправді не зовсім такий, яким видається на перший погляд; у нього має бути багатий досвід — як у живописця, зрозуміло. У кімнаті, як завжди, затишно: крісла й канапи нещодавно заново оббили тканиною інших, ніж раніше, кольорів; біля каміна великі підставки для дров — ці підставки дуже подобаються татові; світло від полум’я в каміні й від тонких свічок падає на намальований Беатрисою вид її саду — пейзаж у золоченій рамі висить на протилежній стіні. Жільбер розмовляє чемно, манери в нього поштиві, він гарно вихований. Поглядає на пейзаж, на Беатрису, розправляє свої бездоганні манжети. Вперше з того часу, як вона дала Олів’є свою згоду на подання картини, Беатриса відчуває тривогу. Втім, що поганого, якщо Жільбер Тома розкриє її інкогніто? Картину все одно вже прийняли до Салону.

Здається, він натякає на щось більше, і це її непокоїть по-справжньому. Можливо, він у такий спосіб робить їй комплімент, дозволяє усвідомити, що здатний вигідно продати її картину, якщо вона бажає продовжувати цю хитру гру. Можливо, продовжувати гру вона й бажає, але не бажає прямо спитати, що саме той має на увазі. З першої зустрічі з Олів’є — біля цього ж каміна — вона відчула його доброту, його безкорисливість. Так само зараз вона відчуває в Жільбері Тома щось недобре, щось аморальне й жорстоке, що ховається в глибинах його душі. Вона хоче, щоб він скоріше пішов звідси, хоча й сама не розуміє, чому саме. Ів вважає його розумним; купив у нього картину досить бунтівного Дега — маленька балерина стоїть, уперши руки у стегна, й спостерігає, як її подруги виконують вправи біля перекладини. Беатриса переводить розмову на цю картину — Жільбер охоче відгукується, його підтримує Арман: цього Дега чекає велике майбуття, у цьому вони впевнені, на його картинах уже зараз можна непогано заробляти.

Вони прощаються, нарешті, й Беатриса заспокоюється. Жільбер цілує й тисне їй руку, просить Іва передати вітання його дядькові.

Розділ 64

Мері

Як би мені хотілося розповісти, що з того дня ми з Робертом Олівером зробилися справжніми друзями, що він був моїм наставником, давав мені розумні поради й пропагував моє мистецтво, що він допомагав мені робити кар’єру в живописі, а я в свою чергу була в захваті від його картин, і все йшло добропристойно, допоки він не помер у віці вісімдесяти трьох років, залишивши мені у спадщину дві свої роботи. Втім, нічого такого не трапилося: Роберт і досі живісінький, а наше дивне спільне з ним життя минуло й залишилося позаду. Не уявляю, чи багато з того, що було між нами, він пам’ятає досі. Якби мала вгадувати, то сказала б: не все, не нічого, а так — дещо. Здогадуюсь, що він трохи пам’ятає мене, трохи — нас разом, а решту змив час, як повінь змиває верхній шар ґрунту. Якби він пам’ятав усе-усе, ввібрав у себе, у самісіньке серце, як зробила я, то наразі не мала б розповідати про наше життя психіатру, який його лікує, — взагалі жодному психіатру, тому що Роберт, напевно, не був би божевільним. Можна використати це слово — божевільний? Він і раніше був божевільним у тому сенсі, що не був схожим на інших, через це я й закохалася в нього.

Увечері після тієї першої вправи з пейзажу, на обіді, я сіла поряд з Робертом. Френк, зрозуміло, сів поряд зі мною, у своїй розстебнутій сорочці; мені хотілося сказати йому, щоб застебнувся й так ходив завжди. Роберт багато розмовляв із сусідкою з іншого боку, поважною старенькою викладачкою, але мало не щохвилини обертався й посміхався до мене, здебільшого дещо відсторонено, а одного разу — прямо; це мене приголомшило, потім тільки збагнула, що він дивився водночас і на Френка. Здається, йому сподобалося, як Френк передав на своєму полотні воду й виднокруг — краще, ніж це зробила я. Що ж, якщо Френк гадає, нібито може випередити мене в живописі — в очах Роберта, — він жорстоко помиляється. Це я собі так пообіцяла, слухаючи, як Френк, мало не лігши на моє плече, намагається заволодіти Робертовою увагою. Коли Френк закінчив свої вихваляння у формі запитань про технічні проблеми, Роберт знов обернувся до мене — врешті-решт, я ж була майже під його підборіддям. Доторкнувся до мого плеча.

— Щось ви мовчите й мовчите, — сказав і посміхнувся.

— Френк робить багато галасу, — відповіла я ледь чутно. Збиралася сказати це вголос, аби й Френка провчити, але голос мій хрипів і лунав тихо, немов розрахований на те, щоб його почув лише Роберт Олівер. Він подивився на мене зверху вниз — Роберт, як я вже казала, майже на всіх так дивиться. Вибачте, що вживаю заяложений вислів, але наші очі зустрілися. Вони зустрілися вперше за весь час нашого знайомства — щоправда, у цьому знайомстві була перерва в багато років.

— Він же тільки-тільки розпочинає свою кар’єру, — відповів Роберт, від чого мені полегшало. — А ви краще розкажіть мені, як просуваються ваші справи. Ви вчилися