Викрадачі - Елізабет Костова
Щойно я вибрала собі місце, Френк тут же встановив свій мольберт поряд з моїм, нібито я його запрошувала і вважаю за честь бути в його товаристві. Деякі інші слухачі здавалися мені досить приємними. Вони були мого віку або дещо старшими, переважно жінки — через це Френк був схожим на підлітка-вундеркінда. З двома жінками ми розговорилися ще в автобусі; вони сказали, що знайомі одна з одною, тому що були разом на семінарі в Санта-Фе. Вони влаштувалися на схилі нижче й обмінювалися порадами, які кольори краще підбирати. Був іще дуже сором’язливий немолодий чоловік, про якого Френк мені пошепки сказав, що минулого року той виставлявся у коледжі Уїльямс. Цей чоловік влаштувався неподалік нас і почав робити начерк не олівцями, а одразу фарбами.
Френк мало того, що поставив свій мольберт поруч з моїм, але й спрямував його майже так само. Мене дратувало, що пейзаж на наших полотнах буде майже однаковий, тож у змагання вступала майстерність кожного з нас. Добре хоч, він одразу заглибився в роботу — напевно, не набридатиме мені. На палітрі в нього вже були приготовані основні фарби, а графітовим олівцем він замальовував абрис далекого острова й край води на першому плані. Працював швидко, впевнено, м’язи на стрункій спині рухались під сорочкою у плавному ритмі.
Я відвела погляд від Френка й почала готувати власну палітру: зелений, палена умбра, ніжно-блакитний з додаванням краплі сірого, потроху білого й чорного. Вже встигла пошкодувати, що не замінила два пензлі на нові ще до початку семінару. Пензлі були дуже якісними, але я користувалася ними так давно, що вони почали «лисіти». Заробіток викладача не дозволяв мені купувати дороге приладдя — майже всі гроші витрачалися на квартиру й продукти. А життя у Вашингтоні недешеве, хоча я й знімала квартиру в такому районі, якого б Мазі ніколи не схвалила (на щастя, вона мене ніколи не відвідувала). Все одно, я б і не подумала просити в неї грошей, особливо після того, як обрала собі не ту спеціальність, що бажала Мазі. («Але ж багато хто з мистецькою освітою стає в наші дні адвокатами, хіба не так, люба моя? А ти ж народжена для того, щоб сперечатися й доводити свою думку»). Подумки я знову дала собі обітницю, як робила майже щодня: працюватиму з усіх сил, щоб зібрати досить робіт для солідного портфоліо, братиму участь у достатній кількості виставок, зберу потрібні схвальні відгуки, а тоді подам заяву на посаду викладача у справжньому закладі. Кинула сердитий погляд на Френка, користуючись тим, що він не дивиться на мене. Можливо, Роберт Олівер зуміє мені якось допомогти, якщо я добре покажу себе на цьому семінарі. Крадькома поглянула на Роберта й побачила, що він захоплено малює, як і решта. Я не могла бачити його полотна звідси, тільки те, що воно велике й що він почав накладати фарби довгими рішучими мазками.
Колір води, зрозуміло, повсякчасно змінювався, його неможливо було вловити з певністю, до того ж виявилося, що зовсім не так легко намалювати гору на Іль-де-Рош. На моєму полотні гора вийшла надто ніжною, нагадуючи не так світло-сіре каміння, як крем або збиті вершки, а село під горою виглядало в найкращому випадку неясною плямою. Роберт, дещо нижче нас на схилі, вже багато часу малював, і я не знала, чи він підійде коли-небудь подивитися на наші роботи — цього я боялася.
Нарешті настав час обідньої перерви. Роберт випростався, потягнувся, зчепивши високо над головою свої довгі руки, а всі ми дивилися на нього й наслідували приклад, хто як міг: відклали вбік пензлі, підняли вгору руки, підвели очі. Я знала, що їстимемо ми швидко, й коли Роберт присів на сонці й витяг з полотняного мішка свій ленч, всі зробили те ж саме, збившись зі своїми сандвічами докупи навколо нього. Він усміхнувся до мене — може, він ще за мить до того відшукав мене поглядом? Френк розпочав бесіду з двома подругами про успіх його недавньої виставки у Саванні, а Роберт нахилився й спитав, як просувається мій пейзаж.
— Дуже погано, — відповіла я, а він чомусь на це посміхнувся. — Можливо, — продовжила я вже сміливіше, — ви замовляли колись десерт, що зветься «Плавучий острів»?[121] — Роберт розсміявся й пообіцяв підійти подивитися на мою картину.
Розділ 62
Мері
Ми покінчили зі сніданком, і Роберт пішов від нас до лісу — помочитися, як я одразу збагнула; я й сама зробила те саме, як тільки всі троє чоловіків заглибилися в роботу. У мене було із собою трохи туалетного паперу, і я закопала його під вологим листям та порослими мохом гілками. Після перерви ми почали малювати на нових полотнах, щоб врахувати зміну в освітленні, й працювали ще чотири години. Потроху я усвідомлювала, що Френк цілком слушно розповідав про Робертове захоплення природою. Врешті-решт, він так і не підійшов до нікого поглянути на роботу, мене це водночас і заспокоїло, й розчарувало. У мене розболілися ноги й спина, а перед очима бачила вже не море й смереки, а тарілки з обідом.
Наприкінці, вже майже о четвертій, Роберт повільно обійшов нас усіх, давав поради, вислухував запитання, а потім зібрав усіх разом і запитав, що ми думаємо про різницю між вранішнім та денним освітленням цього краєвиду. Пояснив, що малювати скелю чи повитицю — все одно: потрібно пам’ятати, що саме освітлення визначає форму будь-якого об’єкта. Нарешті він зупинився біля мого мольберта й, схрестивши руки, уважно вивчав картину.
— Дерева дуже гарні, — сказав він. — Дійсно дуже гарні. А ось тут, із цього боку острова, можна зробити тінь густішою — дозвольте? — Я кивнула, й він узяв мій пензель. — Якщо вам потрібний контраст, не бійтеся зробити тінь густішою, — пробурмотів він, і я побачила, як під його рукою мій острів перетворюється на геологічну реальність. Не заперечувала проти того, що Роберт покращує мою роботу. — Ось так. Не буду більше втручатися: я хочу,
