Викрадачі - Елізабет Костова

Щось мов штовхнуло мене зсередини: то був звичний жест Мазі. Я згадала материні руки, тепер вже такі старі — а коли я була ще підлітком, вони гладили моє волосся й мати говорила, яке воно блискуче, шовкове, ніжне, а потім лагідно відпускала мої локони. Правду кажучи, то був її найласкавіший жест, мовчазне прохання пробачити їй всі жорсткі вимоги, тиск, проти якого я повставала, й ми сперечалися, доки не втрачали голос. Я стояла не ворухнувшись, боячись, що можу затремтіти, і сподіваючись, що Роберт не буде гладити мене далі — тоді я точно затремтіла б відверто, з голови до ніг. А він підвів обидві руки й закинув моє волосся назад, пригладив його за плечима, немов готував мене для портрету. Обличчя в нього було задумливе, сумне й здивоване. Потім знову опустив руки й постояв так трохи, наче збирався щось сказати. Потім різко розвернувся й пішов геть. Зі спини виглядав великим і рішучим; двері зачинив повільно, чемно; ані слова на прощання.

Коли він зник, я помила пензлі, поставила в куток мольберт, вимкнула сяючі лампи й пішла зі студії. Ніч пахла густою росою.

У небі ще яскраво сяяли зірки — напевно, у Вашингтоні цих зірок не бачити. У темряві я перекинула наперед свої кучері й поцілувала їх — там, де торкалися його руки.

Розділ 65

1879 рік

Нарешті, одного погожого весняного дня вони відвідали Салон. Пішли всі разом: вона, Олів’є, Ів, — хоча пізніше вона повернеться сюди вдвох з Олів’є, тримаючи його під руку своєю рукою в тонкій рукавичці, щоб подивитися на їхні картини, які висять у різних залах. Вони відвідували Салон і в попередні роки, але це перший раз (із двох, як виявиться), коли Беатриса дивиться на власну картину, серед сотень інших, які вкривають усі стіни. Вона знайома з ритуалом відвідин Салону, проте сьогодні все видається іншим, ніж зазвичай: кожний із сотень відвідувачів у переповнених залах міг бачити її роботу, ковзнувши по картині з байдужістю або вдивляючись у полотно з симпатією, а може, насупившись, тому що знайшов там якісь вади. Тепер натовп для неї — то не суцільна кольорова пляма з модного вбрання, а окремі люди, й кожен міг судити про її роботу.

Ось що значить, думає Беатриса, бути художником, який пише для глядачів, виставляти свої картини в Салоні. Вона радіє, що подала картину під вигаданим іменем. Повз її картину, напевно, проходили члени кабінету міністрів, можливо, мсьє Мане й колишній її вчитель, Ламель. Сьогодні на ній новенька сукня й капелюшок, усе — перлисто-сірого кольору, сукня облямована вузькою темно-червоною стрічкою, маленький капелюшок нависає над лобом, а вузькі червоні стрічки спадають на спину. Волосся під капелюшком завите тугими локонами, талію стягує тугий корсет, спідниця ззаду спускається донизу каскадом тугих хвиль, а пруг тягнеться за нею по підлозі. В очах Олів’є вона бачить щире захоплення, в них проглядає той самий юнак. Вона вдячна небесам, що Ів затримався перед якоюсь картиною, стискаючи обома руками свій циліндр.

То був день її слави, але вночі до неї повертається зловісний сон: вона на барикаді. Вона спізнилась, і дружина Олів’є спливає кров’ю в неї на руках. Олів’є вона про цей сон не напише, але Ів чув її стогони. За декілька днів він наполягає на тому, щоб Беатриса побувала в лікаря, тому що вона знервована, бліда. Лікар радить їй пити чай, через день їсти біфштекс, а за другим сніданком випивати келих червоного вина. Нічний кошмар повторюється ще кілька разів, й Ів повідомляє: він вирішив, що їй необхідно поїхати на відпочинок до Нормандії, на узбережжя, яке вони так полюбляють.

Тепер вони сидять у її маленькому будуарі, де вона спочивала весь вечір з книжкою в руках. Еме запалила камін. Ів наполягає на її подорожі до Нормандії — який сенс у тому, щоб і далі виснажувати себе господарчими клопотами, коли вона нездужає? З того виразу занепокоєності, який написаний на обличчі Іва, з мішків під його очима Беатриса робить висновок: з відмовою він нізащо не погодиться. Він наділений рішучістю, силою волі, любов’ю до порядку, завдяки чому зробив успішну кар’єру й пережив усі потрясіння, які не раз і не двічі порушували мирне життя Парижа. Останнім часом вона припинила розшукувати в його обличчі риси того чоловіка, якого знала багато років, яким захоплювалася: рішучі сірі очі, вигляд людини, що досягла певного достатку, на подив м’який рот, густу рудувату бороду. Вже давно вона не помічала, яке в нього молоде обличчя — можливо, просто від того, що він досяг розквіту життя, як і вона (Ів старший за неї на шість років). Беатриса закриває книжку й запитує:

— А як тобі вдасться залишити свою роботу?

Ів вичищає щіткою брюки на колінах: заради бесіди він не пішов перевдягтися до обіду, й паризький пил все ще вкриває його одяг. Її крісла, оббиті блакитно-білою тканиною, для нього дещо замалі.

— Мені поїхати разом з тобою не вдасться, — промовляє він із жалем. — Я б не заперечував проти того, щоб і самому трохи перепочити, але саме зараз просити про відпустку неможливо, тому що вступають до ладу нові поштові відділення. Я попросив Олів’є, щоб він поїхав з тобою.

Вона примушує себе помовчати хвилину, але в душі здіймається буря. Невже життя приготувало їй таке випробування? Вона розмірковує, чи не сказати Іву, що її нервовий стан спричинений саме історією життя його дядька, але не може зрадити тієї довіри, яку покладає на неї Олів’є. Крім того, Ів просто не збагне, як любов однієї людини здатна викликати кошмари в іншої. Нарешті вона вимовляє:

— А хіба це не завдасть йому зайвого клопоту?

— О! Він спочатку вагався, але я натиснув на нього як слід, а йому ж відомо, яким я буду вдячним, якщо на твої щічки повернеться живий колір.

Між ними висить невимовлена думка про те, що вони ще здатні народити дитину, й про те, що Ів весь час надто заклопотаний у справах або надто стомлений, тож вони не кохалися вже кілька місяців. Можливо, гадає вона, Ів бажає почати їхнє подружнє життя спочатку, але хоче, щоб перед тим вона одужала?

— Мені шкода, люба, якщо ти розчарована, але я дійсно не можу зараз залишити справи. — Він