Викрадачі - Елізабет Костова

Коли я повернулася, натовп машин уже розсмоктався, залишилося всього три-чотири. Одну з них якраз завантажував Роберт. Доти я й не знала, що в нього маленька синя «хонда», хоча й могла б роздивитися навкруги — в якої машини північнокаролінські номери. Метод завантаження в нього був свій: він просто запхав усе в багажник, не намагаючись бодай запакувати речі в мішки та скриньки. Я бачила, як він запихає одяг, книжки, складаний стілець. Мольберт і запаковані полотна були вже дбайливо покладені в машину, а решту речей він, здається, використовував лише для того, щоб вони підтримували його твори й приладдя. Я збиралася тихесенько пройти до своєї машини, але Роберт обернувся й побачив мене.

— Мері, — зупинив він мене запитанням. — Від’їжджаєте?

Я підійшла до нього, не могла із собою нічого вдіяти.

— Хіба ми не всі від’їжджаємо?

— Я — ні. — На мій подив, у нього на обличчі грала весела посмішка, заколотницька, мов у юнака, який потай тікає з дому. Вигляд у нього був свіжий, настрій піднесений; волосся стирчало, але блищало від вологи, наче він щойно вийшов з душової. — Я пізно прокинувся й вирішив іти малювати.

— То ви вже ходили?

— Ні, я наразі збираюся це зробити.

— А куди саме збираєтеся? — Відчувала якісь ревнощі, починала трохи дратуватися, тому що його радість і його таємниця не поширювалися на мене. Але що мені до того?

— На південь звідси — хвилин сорок п’ять їхати — розташована велика смуга заповідника, прямо на березі океану. Поблизу Пенобскотської затоки. Я помітив, коли їхав сюди.

— А хіба вам не потрібно їхати аж до Північної Кароліни?

— Авжеж! — Він закатав свою вовняну спортивну сорочку й протер нею, немов ганчіркою, ніжку мольберта. — Але на дорогу маю три дні, а можу встигнути за два, якщо їхатиму швидко й без тривалих перепочинків.

Я завагалася.

— Що ж, бажаю вам успіхів. І щасливої дороги.

— А не хочете поїхати зі мною?

— До Північної Кароліни? — тупо запитала я. Мені раптом привиділося, як подорожую з ним додому — подивитись, як він там живе, побачити його чорняву дружину… ні, то ж на його картинах була чорнява пані… і двох його діточок. Я чула, як він розповідав комусь із нашої групи, що тепер у нього двоє дітей.

— Ні, ні, — засміявся він. — Малювати! Вам що, так потрібно поспішати?

Менше за все у світі мені хотілося будь-куди «поспішати». Посмішка у Роберта була такою теплою, такою доброзичливою, такою людяною.

— Ні, — вимовила я повільно, — я маю ще два вільні дні, а дістатися додому можна за один, якщо їхати швидко. — Вже потім у мене майнула думка, що це могло прозвучати так, нібито я робила йому пропозицію, тому що включала до вільного часу й ніч — а він сам, напевно, не мав цього на увазі. Відчула, як обличчя в мене червоніє. Але, здається, Роберт цього не помітив.

Ось як вийшло, що ми цілий день малювали разом на узбережжі на південь від… гаразд, то не має значення. Нехай це залишиться моєю таємницею, а більша частина узбережжя Мена все одно дуже мальовнича. Бухточка, яку обрав Роберт, була насправді дуже красива: скелястий берег, на верхівках скель кущі чорниці, а дикі квіти спускаються кручами до самої води, весь берег усипаний каменями різноманітних розмірів, а води океану розсічені темними островами. День був сонячний, спекотний, з Атлантики віяв свіжий вітерець — принаймні, так мені запам’яталося. Ми розташували мольберти серед сірих, зелених і темно-синіх скель і заходилися малювати воду й вигини берега (Роберт зауважив, що це схоже на південне узбережжя Норвегії, де він побував одного разу, невдовзі після закінчення коледжу). Я додала цю інформацію до невеличкого запасу своїх знань про нього.

Утім, того дня ми розмовляли небагато, більшість часу стояли за три-чотири кроки одне від одного й мовчки працювали. Картини у мене просувалися добре, попри те, що я приділяла їм лише частину своєї уваги, а можливо, якраз завдяки цій обставині. На перше полотно, зовсім маленьке, я відвела собі тридцять хвилин і працювала дуже швидко, тримаючи пензель якомога легше — то був своєрідний експеримент. Вода мала насичений синій колір, небо — яскраве, майже безбарвне, піна на гребінцях хвиль, що накочувалися на берег, мала відтінок слонової кістки — густий природний колір. Коли я закінчила першу картину й поставила її просушуватися біля валуна, Роберт кинув на неї короткий погляд. Мене не образило те, що він нічого не сказав про мою роботу — тепер був уже не моїм учителем, а товаришем.

Над другою картиною я працювала куди повільніше й старанніше, тож до обідньої перерви встигла лише закінчити другий план. Мені дівчата з їдальні люб’язно дозволили взяти із собою сандвічі з яєчнею й фрукти. У Роберта начебто нічого із собою не було — не уявляю, що б він їв, якби я не поділилася з ним ленчем. Коли ми закінчили їсти, я витягла тюбик із сонцезахисним кремом і змастила обличчя й руки. З моря віяв прохолодний вітерець, але я вже відчувала, що встигла згоріти ще до перерви. Я запропонувала Роберту поділитися з ним не тільки ленчем, а й кремом, але він засміявся й відмовився.

— Не всі ж такі ніжні.

А потім знову доторкнувся однією рукою до мого волосся, пробігся кінчиками пальців по щоці, немов просто від захоплення, а я посміхнулася, але не відповіла йому нічим. Ми повернулися до роботи.

Коли денне світло почало потроху згасати, тіні на островах зробилися помітнішими, а я почала замислюватися, де переночувати. Десь потрібно ж нам ночувати — не нам, а мені, й я встигала дістатися до Портленда, якщо виїхати о шостій або сьомій, а там знайти мотель. Маю знайти дешевий, а щоб його знайти, потрібен певний час. Не збиралась я дбати про Роберта Олівера, про його плани — або, як я почала здогадуватися, повну відсутність таких. Досить, цього має бути досить — провести цілий день, працюючи поряд з ним.

Роберт дещо загальмував роботу над своєю картиною. Я відчула втому в його пензлі раніше, ніж він зупинився й заговорив.

— Ви впорались?

— Можу зупинитися, — визнала я. — Можливо, ще п’ятнадцять хвилин, аби могла запам’ятати деякі кольори й тіні, але освітлення, яке було спершу, я вже забула.

Незабаром він почав мити свій пензель.

— Рушаймо їсти?

— Що саме? Ягоди шипшини? — вказала рукою на кручу позад нас. Шипшина була розкішною, я ніколи й не бачила такої