Викрадачі - Елізабет Костова

— Гаразд, тепер мені потрібно їхати й не зупинятися, — сказав він, але цього разу не буденним тоном, що було б мені неприємно. — Я люблю сидіти за кермом вночі.

— Зрозуміло, вас же чекає тривала подорож. Мені також час вирушати в путь. — Натомість я бажала, щоб він виїхав першим і рухався швидше: тоді я могла б розшукати перший пристойний мотель у першому-ліпшому місті. Вже пізно, до Портленда мені не встигнути, до того ж я надто втомилася й засмутилася. У Роберта ж був такий вигляд, начебто він був готовий їхати без перепочинку до самої Флориди.

— Сьогодні все було просто чудово. — Він повільно обвив мене своїми руками, а мене вразило, що він вимовив це так пестливо. Хвилину тримав мене й поцілував у щоку, а я намагалася не ворухнутись. Урешті-решт повинна була закарбувати його у своїй пам’яті.

— Так, дійсно чудово. — Я відсторонилася від нього й відімкнула свою машину.

— Стривайте. Ось вам моя адреса й телефон. Повідомте, якщо подорожуватимете на південь.

«Іще чого!» У мене не було із собою візитних карток, але я розшукала клаптик паперу й написала йому свій номер телефону й адресу електронної пошти.

Роберт швидко глянув на адресу.

— Я нечасто користуюся електронною поштою, — сказав він. — У справах, звичайно, користуюся, тільки якщо не можна без цього обійтися. Не могли б ви дати мені звичайну адресу, а я надсилав би вам час від часу свої картини?

Я дописала звичайну адресу.

Він погладив моє волосся, неначе в останній раз.

— Гадаю, ви мене зрозумієте.

— Аякже. — Я швидко поцілувала його в щоку. Смак був гострий, навіть масний, як в олії найвищого ґатунку — ще кілька годин я відчувала залишки того смаку на своїх губах. Сіла в машину. Поїхала геть.

За десять днів я знайшла в пошті його перший малюнок. То був просто начерк, примхливий, написаний поквапом, на складеному аркуші паперу. Намальована була постать на зразок сатира, що виходив з хвиль, а неподалік на скелі сиділа дівчина. До малюнка додавалася записка: Роберт розмірковував про наші бесіди, вони йому дуже сподобалися; наразі він працює над великим полотном — це розвиток картини, написаної на узбережжі. Я миттю подумала: а чи включив він туди постаті жінки й дитини? Він написав адресу своєї абонентської поштової скриньки й просив, щоб я користувалася цією адресою, а ще писав: я повинна надіслати йому кращий малюнок, ніж його власний, аби поставити його на місце.

Розділ 74

Мері

Ми з Робертом листувалися тривалий час, і ці листи мені й досі дорогі. Кумедно: у наш час електронної пошти, голосової пошти й інших винаходів, яких не існувало ще в роки мого дитинства, простенький лист на аркуші старого паперу створює дивовижну близькість між людьми. Я, траплялося, повертаюся додому після робочого дня й знаходжу такого листа (а бувало, не знаходжу — багато днів поспіль) або начерк, або й те, й інше — в конверті з моєю адресою, нашкрябаною рукою Роберта. Я зробила колаж із цих малюнків на дошці над письмовим столом. Удома в мене одна кімната править і за кабінет, і за спальню, і вкладаючись спати з книгою в руках, прокидаючись вранці, бачила, як зростає колекція його малюнків.

Дивно, але варто мені було прикріпити на дошку два-три його начерки — і я вже не відчувала себе такою самотньою, коли весь час розшукуєш якусь людину для спілкування, того, з ким тобі буде добре. Я почала належати Роберту — це я, та, котра ніколи не бажала належати будь-кому! Напевно, врешті-решт ми завжди належимо тим, кого кохаємо. Не в тому справа, нібито я вважала, що можу бути з Робертом насправді, або дала якусь обітницю зберігати вірність йому. Спершу це було просто відчуття, що я не бажаю, аби чиїсь сторонні очі бачили ці малюнки з мого ліжка. Він малював дерева, людей, будинки, мене — з пам’яті. Намалював він і себе — як «жахається» своєї останньої роботи, над якою схилився. Я й досі не знаю точно, яке для нього мало значення, що він надсилав мені ті малюнки: може, він і без того намалював би ті образи, а потім запхав у шухляду столу чи кинув би на підлогу в своєму службовому кабінеті, або він робив більше тих малюнків чи робив з більшою наснагою тому, що призначав їх мені.

Одного разу Роберт надіслав мені уривок з вірша Чеслава Мілоша разом із запискою, де зазначалося, що це одна з його найулюбленіших поезій. Перш ніж вона приєдналася до колекції на дошці, я кілька днів проносила ту поему в кишені, тому що не була впевнена, що саме вона означала — чи не звернення до мене самого Роберта:

Моє кохання, десь же має бути

Той змах руки, той біг, той шелест грудок —

Мені не жаль, я просто хочу знати.[126]

Утім, листи Роберта я не вивішувала на дошці. Вони інколи приходили разом з начерками, іноді й без них, частіше за все були дуже короткими — якась думка, спогад, образ. Як на мене, Роберт був… є в душі письменником не менше, ніж художником. Якби хтось зібрав і довів до ладу всі ті його численні записочки до мене, то утворився б короткий, у манері імпресіоністів, але дуже добрий роман про його щоденне життя й про природу, яку він постійно намагався писати на полотнах. Я відповідала на кожний лист. Узяла собі за правило віддзеркалювати те, що робив він, щоб досягти рівноваги: якщо він надсилав мені лише один начерк, то й я у відповідь надсилала йому малюнок, а якщо надходила лише сама записка, то я також відправляла йому короткого листа. Якщо ж він надсилав одразу й те, й інше, то я, згідно зі своїм правилом, писала йому довшого листа й ілюструвала його прямо на сторінках.

Не маю гадки, чи він помітив цю закономірність, а його про те не питала — як і про деякі інші речі. Такий лад утримував мене від того, щоб писати йому частіше: коли наше листування зробилося регулярним, ми надсилали один одному листи або начерки декілька разів на тиждень. Після нашої останньої сварки я розробила для себе абсолютно нове правило: спалила лише самі листи, а малюнки зберегла, хоча й прибрала їх з дошки, крім найпершого. Сатира й дівчину я наклеїла