Викрадачі - Елізабет Костова
Решту вечора я відчувала у своїй руці тепло її руки; галерею я залишила рано, не підходячи більше до Роберта, аби йому не прийшлося взагалі розпитувати, де я зупинилася, на який час. Потім кілька годин провела за кермом, повертаючись до Вашингтона, зупинилась у мотелі в південній Віргінії й згорнулася на ліжку, вся сповнена до краю враженнями від того, що побачила його. Ні, побачила їх — Роберта і його дружину.
Травень 1879
Етрета
Куди: Париж, Пассі, рю де Булонь
Кому: мсьє Іву Віньйо
Mon cher mari![127] Сподіваюся, що в тебе й татуся все добре. Маєш багато роботи? Тобі потрібно повертатися до Ніцци чи можна побути вдома ще кілька тижнів, як ти сподівався? А дощі все йдуть?
Я тут чудово влаштувалася й перший день провела за написанням картини на набережній — погода як для травня дуже сонячна, хоча й трохи прохолодна. Зараз відпочиваю перед обідом. Дядько супроводжував мене. Він працює над великим полотном, де буде зображено море й скелі. З того ж, що я зробила, мені, відверто кажучи, подобається єдина річ — невеликий начерк, ще не закінчений. Я замалювала двох місцевих мешканок у красивих широких спідницях, підіткнутих, щоб не заважали; а поряд із жінками йде дитинча. Поза сумнівом, мені, щоб не відставати від дядька, потрібно буде намалювати щось серйозніше. Краєвид тут чудовий, я пам’ятаю його ще з нашого першого приїзду; втім, він змінюється залежно від пори року: пагорби наразі лише починають вкриватися зеленню, а обрій має сталево-синій колір, на небі ще не з’явилися пухнасті хмаринки, які бувають улітку. Наш готель досить затишний, у ньому зручно, тож тобі немає через що хвилюватися. Готель має бездоганну репутацію, хазяїн умілий, а відносна простота меблів і їжі мені навіть подобається. Сьогодні вранці мені подали щедрий сніданок — ти був би задоволений тим апетитом, з яким я його з’їла. Від поїздки я зовсім не втомилася, а заснула в ту ж хвилину, коли опинилася в себе в кімнаті. Дядько привіз із собою нотатки до статей, над якими працює, коли ми не малюємо, тому я можу в такий час відпочивати, як ти й просив. Задля розваги я також почала читати Теккерея. Тобі немає потреби відправляти сюди до мене будь-кого. Все йде чудово, і я дуже задоволена, що Еме так дбає про татуся, навіть коли займається іншими справами. Будь ласка, потурбуйся про своє здоров’я: не виходь на вулицю без пальта, принаймні до тих пір, коли почнеться справжня весна. Залишаюся відданою тобі
Беатрисою
Розділ 75
Мері
Якось уранці я збагнула, що не одержувала від Роберта ані листа, ані малюнка вже протягом п’яти днів, а на той час це була для нас тривала перерва. Останній начерк, який він мені надіслав, був автопортрет, де він зобразив своє сильне й мужнє обличчя в карикатурному вигляді: волосся стоїть дибки й наче ворушиться, мов у Медузи Горгони. Під цим він зробив напис: «Ой, Роберте Олівер, коли ж ти приведеш своє життя до ладу?» То був, мабуть, єдиний раз, коли він прямо сміявся із себе, мене це навіть трохи збентежило. Втім, я сприйняла це як прояв тієї «меланхолії», на яку він декілька разів мимохідь скаржився. Можливо також, то було усвідомлення подвійного життя, яке поступово засмоктувало його через наше листування. Насправді я сприйняла той малюнок як своєрідний комплімент, тому що в розпалі кохання саме так і хочеться все сприймати, ви згодні? Але потім пройшло три дні, тоді ще четвертий, п’ятий — а більше від Роберта нічого не надходило. Я порушила власне правило й написала йому поза чергою — стривожена, сповнена жаги спілкуватися з ним, — але в листі я намагалася, щоб мої слова звучали байдужо.
Упевнена, що того листа він так і не одержав. Якщо тільки поштовий відділок не закрив його абонентську скриньку й не викинув того листа геть, він може лежати там і зараз, чекати, коли його дістане звична рука — а вона так його й не дістала. Можливо й те, що Кейт вичищала скриньку після розлучення й викинула його. Якщо так, то хочу думати, що вона не стала читати. Наступного ранку після того, як я відправила листа, о пів на сьому, в мене задзвонив домофон. Я все ще була в халаті, волосся ще мокре, але вже зачесане — я збиралася йти на заняття. Так рано ніхто ніколи не турбував мене вдома, тож я перш за все подумала, чи не викликати поліцію — мушу враховувати, в якому районі мешкаю. Але потрібно було з’ясувати, що ж коїться, тож я натиснула кнопку й запитала, хто там.
— Це Роберт, — пролунала відповідь: сильний, гучний, дивний голос. У ньому вчувалась утома, деяка невпевненість, але я впізнала цей голос. Я б і у відкритому космосі його впізнала.
— Хвилиночку, — попросила я. — Зачекайте. Зачекайте одну хвилинку. — Можна було впустити його, але мені надто хотілося спуститися до нього самій. Мені ще не вірилось. Одягла перше, що потрапило під руку, схопила ключі й босоніж побігла до ліфта. На першому поверсі вже побачила його крізь скляні внутрішні двері. У Роберта на плечі висіла спортивна сумка; він мав вигляд дуже стомленої людини, сильно пом’ятої, але в той же час був наїжачений, вдивлявся щосили крізь двері, намагаючись побачити мене.
Мені здалося, що я сплю, але все одно двері я відчинила й кинулася до нього, а він кинув на землю свою сумку, підняв мене в повітря й міцно стис в обіймах, занурився обличчям в моє плече, у волосся, жадібно вдихаючи запах. Здається, я заплакала від полегшення, тому що він (як я й сподівалася) почав тертися щокою об мою щоку. Можливо, він також розчулився. Нарешті ми відірвалися один від одного: волосся стирчить в усі боки, обличчя залиті слізьми, у нього на лобі блищать краплі поту. Роберт кілька днів не голився, й у нього почала відростати борідка. Взагалі
