Викрадачі - Елізабет Костова
Потім він повільно відпустив мене.
— Я такого не роблю, — вимовив він, мов п’яний. У його подиху не було й сліду спиртного, навіть пива, хоча сама я пила. Він узяв мене руками за обличчя й знову поцілував, швидко, й цього разу я була впевнена, що він усвідомлює, хто я.
— Вертайтеся до табору, будь ласка.
— Гаразд. — І я, кого Мазі вважала впертою, шкільні вчителі — відлюдькуватою, а викладачі на факультеті мистецтв — нестерпною, покірно пішла, спотикаючись, берегом назад.
Розділ 70
1879 рік
Вони зняли кімнати в невеликому пансіоні. Її кімната виходить вікнами на море. Його кімната розташована на тому ж поверсі, у протилежному кінці коридора, тож вікна мають виходити на місто. Меблі в кімнаті простенькі, старенькі, зібрані поодинці звідусіль. На туалетному столику лежить відполірована мушля, мережані завіси закривають ніч. Господар запалив для неї лампи й канделябр і залишив тацю, накриту серветкою: тушкована птиця, салат із цибулею-пореєм, скибка яблучного пирога. Вона миє руки над тазиком і жадібно накидається на їжу. В каміні немає полум’я, напевно, в цей сезон його не запалюють або ж заощаджують паливо. Можна замовити опалення, але для цього доведеться потурбувати Олів’є, а їй приємніше згадувати їхній цілунок на зупинці фіакрів, ніж бачити зараз його стомлене обличчя.
Вона знімає свою дорожню сукню, черевики — задоволена, рада, що не взяла із собою покоївку. На цей раз вона все робитиме сама. Стоячи біля холодного каміна, вона знімає запони корсета, розшнуровує його і вішає на стілець — нехай поки повисить тут. Струшує із себе сорочку й нижні спідниці, висковзає з них, надягає через голову просторий пеньюар, вдихаючи його звичний аромат, почуваючи себе звично, затишно, неначе вдома. Починає застібати ґудзики на шиї, потім зупиняється й знову розстібає, знімає пеньюар, розкладає його на ліжку, а сама в одних панталонах сідає до туалетного столика. В кімнаті холодно, й тіло Беатриси одразу вкривається «гусячою шкірою». Вже більше року вона не сиділа так, розглядаючи власне тіло, оголене до пояса. Шкіра в неї молодша, ніж вона звикла вважати (зараз їй двадцять сім років). Не може пригадати коли Ів востаннє цілував їй соски — чотири місяці тому чи вже шість? За довгу весну вона навіть забула просити його кохатися в найкращі дні місяця. Мріяла про інше. А він до того ж весь час подорожує або надто стомлений, а може, отримує все потрібне десь в іншому місці?
Вона прикладає руку до кожної з грудей, помічає, як відбивається світло від її каблучок. Вона тепер знає більше про Олів’є, ніж про чоловіка, з яким разом живе. Десятки років, прожиті Олів’є, лежать перед нею відкриті, а Ів — це загадка, яка то з’являється в її домівці, то зникає, киває головою й висловлює їй своє захоплення. Вона стискає на грудях обидві руки. У дзеркалі видно її довгу шию, бліде після тривалої подорожі обличчя, дещо квадратне підборіддя, важкуваті кучері. Їй немає чого додавати до своєї краси, думає Беатриса, й виймає з волосся шпильки. Розв’язує важкий тугий вузол на потилиці, волосся вільно спадає по її плечах, спині, поміж грудей. Вона бачить себе немов очима Олів’є й почуває захват: автопортрет оголеної натури — те, чого вона ніколи не напише.
Розділ 71
Мері
Наступного дня ми з Робертом не дивились один на одного. Правду кажучи, не знаю, чи поглядав він на мене, тому що я на той час не звертала уваги ні на що, крім пензля, який стискала в руці. Ті пейзажі, що я намалювала протягом семінару, й досі подобаються мені більше багатьох інших моїх картин. Вони напружені, тобто в них відчувається внутрішня напруга. Коли я дивлюсь на них уже тепер, навіть сама відчуваю, що в них присутня якась маленька загадка, таємниця, без якої картина не може вважатися справжнім витвором мистецтва, як сказав мені колись сам Роберт. А в той останній день я не звертала уваги ні на Роберта, ні на Френка, ні на всіх тих людей, що оточували мене за сніданком, обідом і вечерею; не звертала уваги на темряву й на зірки, на багаття, й навіть на власне тіло, яке затишно згорнулося на застеленому чистою білизною ліжку в стайні. Після збудження перших днів я нарешті спала міцно. Не знала, чи побачу Роберта в останній ранок, і намагалася забути про свої суперечливі надії: побачити його — не побачити. Як він сам вирішить, так нехай і станеться: ось як він себе поставив, не докладаючи до того будь-яких зусиль.
Ранок того дня від’їзду був виключно напруженим: ми повинні були залишити табір до десятої години, тому що наступного дня там відкривався семінар психологів з питань підсвідомості, а персонал мав підготувати для них їдальню та стайні. Я методично пакувала свою дорожню сумку, поклавши її на ліжко. Під час сніданку Френк доброзичливо ляснув мене по плечу; було ясно, що він уже цілком готовий до від’їзду. Я офіційно потисла йому руку. Дві приємні жінки з нашої групи дали мені адреси своєї електронної пошти.
Роберта я ніде не бачила, й від того відчула жаль, але водночас і дивне полегшення, немов я щасливо уникла зіткнення зі стіною. Цілком можливо, що він поїхав зовсім рано — йому ж далеко їхати до Північної Кароліни. До під’їзної доріжки тягнулась вервечка автомобілів, які належали учасникам семінару: у багатьох наклейки на бамперах, дві великі старі автівки перевантажені всіляким приладдям, один мікроавтобус розмальований завитками й зірками в стилі Ван Гога; з віконець привітно махають руками, звідусіль лунають прощальні вигуки колег. Я завантажила свій пікап, потім оцінила довжину черги й пішла поки погуляти — до лісу, стежкою, якою ще не ходила. Стежок тут вистачало, аби сорок хвилин поблукати в лісі, не надто віддаляючись від головної садиби. Мені подобалися порослі мохом гілки смерек і кудлаті невисокі кущі, подобалося
