Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Либонь, не в ліпшому настрої був, бо не пішов і не доповів князеві Велемиру чи стольнику Світозару яко верховним привідцям, чим завершилися його пошуки тудуна Форисина… Дав повеління своїм соратникам, де розміститися, та й пішов до материного теремка, що його отроки встигли оглянути вже й приготувати для єдиного спадкоємного нащадка князя Добрита.
Велемир не міг не завважити того, однак не став домагатися негайних звідів, переклав ту повинність на стольника — він ближче знається з дулібським привідцею, хай вивідає звіди та й про все інше побесідує заодно. Йдеться до відновлення Дулібії яко князівства. Хто, як не Мезамір, має докласти розуму і сили, аби обійшлося так, як мислять собі.
Світозар не поспішав турбувати майбутнього князя на дулібах. Дав йому можливість розглянутися у материнім теремку, та спочити після виснажливого походу і лиш потім звелів покликати.
Розшукав його Мезамір не в теремі, як сподівався. Сидів на вежі в острозькім валу, там, де підходив він до самого Бугу, мрійно й журливо дивився на воду.
— Кликав, стольнику?
— А так, — збудився. — Сідай, поговорити треба.
Мезамір відсторонив піхви меча й сів.
— Гадаю, погоня за Форисином нічого не дала тобі. Було б інакше, давно звідомив би нас. Невже й на слід його не натрапив?
— Натрапив, чом ні. Та взяти не зумів.
— Хтось завадив?
— Очолені ним рештки обрів забрали у перших весях, що трапилися на їхній путі, поселянських коней і зникли. Не інакше як у Підляшшя подалися, а звідти або до завіслянських полян, або за Сян, у гори. Піди знайди їх тепер, коли й сліди замели за собою.
— Не печалься тим, — заспокоююче торкнувся Світозар його десниці. — Слов’янський світ широкий, а обрів усі знають, десь та попадуться в розставлені на них перевісища.
— Такий може й вислизнути, стольнику. А, крім того, власними руками хотілося б поквитатися з ним за сльози матері і сестри.
— Данко зробить це за тебе. Він перекрив усі путі, що ведуть на перевали.
Десь неподалік між дерев жалібно скрикує пташка. Світозар обертається на той крик, силиться розгледіти, що там скоїлося, і вже потім стає до розмови з Мезаміром.
— Мати… Незабутня княгиня Даная. Від багатьох і різне чув, а не можу втямити, як сталося, Мезаміре, що вона залишилася з Лілейкою під обрами? Ти не зумів вихопити їх?
— Зумів би, та не захотіли піти зі мною. Мати так і сказала: «Не гоже то діло, сину, втікати усім в таку, як ця, годину. Хтось із нас має лишитися з людом дулібським і розділити з ним його долю. Інакше не матимемо права називатися князями».
— І не розминулася, бач, із лихою долею свого люду. Жорстокий світ таки не годен ужитися з непорочним. То два одвічні і довічні супостати. А яка жона була. Боги світлі та боги ясні, яка жона!
Річкові хвилі тихо і лагідно хлюпали внизу. Так лагідно, що обидва бесідники не могли не завважити того і надовго змовкли, тамуючи в собі і задавнені болі, і свіжозроджені жалі.
— Завтра чи післязавтра, — перший надумався й порушив тишу Світозар, — збери, Мезаміре, старійшин родів, мужів ратних та думаючих, усіх, хто вцілів по цій біді. Порадимо їм, най саджають тебе на дулібський стіл та правлять купно з тобою дулібами. Виправу завершено, обри не посміють уже сунутися за гори, не до того їм. Чув, не лише слов’яни Загір’я, і кутригури пішли супроти них.
Мезамір не поспішав являти радості. Схоже було, що не почув або ж не завважив, яку новину повідали йому.
— Як же іменуватиметься тепер знана колись в світах Антія? Нині щось не чую того ймення. Ані один не казав у поході: «Анти пішли на обрів». Казали: «Русь іде». А то й інакше: «Київ і його русь несе людові волю». Чи не тому це, що Київ так хоче?
— Не тому, Мезаміре. Авари іменували нас по-всякому: і руссю, і антами. Чи в назві суть? Важливо, що земля наша знову вільна, а князівства Дулібське, Тиверське, Улицьке, Древлянське, Поляно-Роське були осібними й залишаться, матимуть свого князя, своє віче, свої покони та закони.
— А все ж…
— А все ж чи буде Волин стольним городом у землі Трояновій, а дулібський князь — князем-привідцею? Ти це хотів сказати?
— І це також.
— Е-е, Мезаміре, багато ти хочеш, та саме цього обіцяти тобі не можу.
— А це ж чому?
— Мав би бачити, відтоді, як дулібський князь перестав бути князем-привідцею, а Волин — стольним городом у землі Трояновій, багато води стекло в наших ріках. Передусім дуліби і Волин опинилися під обрами і не з чиєїсь забаганки, таки з провини князя дулібського і твого вуйка Келагаста. Обернулося так, що й Тивер стала аварською данницею, і уличі, древляни не такими вже й міцними, щоб бути чільними. Єдиним достатньо сильним і надійним у землі Трояновій лишалося Поляно-Роське князівство, те саме, що його, як ти завважив, іменують вже Руссю. Воно й взяло на себе в ці тяжкі для нас літа повинність привідці, згуртувало слов’янську силу й повело її супроти обрів, у визвольний похід. А це, сам тямиш, неабияка повинність. Київський князь, як і князівство його, по суті взяли на себе не лише весь тягар визвольного походу, а й відповідальність перед людом нашим і перед усім світом за успіх у ратнім поєдинку з обрами. Чому ж Києву не бути після всього стольним городом, а Поляно-Роському князівству чільним князівством у землі Трояновій?
Мезамір якось незвично жваво скинув на Світозара позирк очей своїх.
— То це вже вирішено?
— Ні, про це не йшлося ще, одначе на першім земськім вічі йтиметься і буде утверджено, гадаю, саме так.
Не тільки сум і розчарування лягали майбутньому дулібському князеві на лице, — прикрість, образа також.
— А я гадаю, що не буде так. Супроти цього багато хто повстане. Якийсь мізерний Київ і ще мізерніші руси стоятимуть над усіма землями від Дніпра до Забужжя і від Прип’яті до Дунаю.
— А
