Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

позаду турм і вдарити їм у спину, а то й гірше — вторгнутись, користуючись відсутністю головної сили аварів, у Волин і взяти його на меч і сулицю. Тож став заступом по лівім березі Луги, а далі на полуніч — по Бугу і ждав, коли наблизиться князь русів Велемир. Наперед висунув і велів окопатися, доки є час, лучників. Кінних відвів назад і сховав у перелісках. Авари до такого ніколи не вдавалися, вони стинаються тільки в кінних лавах. Та чому й цього разу має бути так, як завжди? Гляди, цей виверт і стане тією несподіванкою, якої князь Велемир не жде. А всяка несподіванка — половина успіху.

Руси підійшли до Луги десь через день після того, як Форисин виставив супроти них заступ. Не сунулися в ріку наосліп, зупинилися за кілька стрельбищ від неї й вислали вивідників. Певно, догадувалися, а може, й напевне знали: Лугу не перейдуть безборонно, як переходили інші ріки, бо й вивідники надто вже обережні були. Доглядалися до супротивного берега з засідок, ближче ж як на стрельбище не наближалися до нього. Зрештою знялись і подалися до своїх, либонь, дають звіди.

Що ж вчинить київський князь? Піде чи не піде через Лугу?

Ждав до ночі і не діждався походу русичів. А на ранок змушений був тетеріти з дива: спішені Велемирові вої теж підійшли мало не до самої ріки і окопалися супроти його табору.

«Оце і все, Форисине, — сумно сказав сам собі каганів тудун. — На цьому умисли твої — піти на недруга, коли він не при купі, вважай, вичерпали себе. Що ж робити? Набратися терпіння і ждати? А чого діждусь? Поки анти зберуться докупи й підуть на заступ та на Волин об’єднаною силою? Ні, ні, мушу щось зараз вдіяти».

Вибір невеликий був, тож і дошукувався потрібного діяння недовго. Залишив на цім березі Луги піших, третину кінних, а всім іншим повелів скористатися темінню, вийти непомітно з табору і перейти через річку вище по течії.

Поночі не зважився нападати — не знав до пуття, яку силу має Велемир під рукою, уся вона в таборі чи є й по околіях. А успіх можливий тоді лиш, коли впаде на русів несподівано й певний буде: його не обійдуть і не зашкодять діяти так, як хоче.

Сам утвердився в мислі: несподівано можна впасти на Велемира лише на світанні, й інших мав намір утвердити. А поки ждав світання, визрів і вірогідніший умисел: упаде на недруга свого, як падає орел на облюбовану жертву, — дужо і навально. Пройде, сіючи смерть, через увесь його табір і вийде до своїх з супротивного боку, під самим Воликом. Навальність дає певність, що не ув’язне у велику січу, а несподіваний напад — що наробить у таборі русів великого шелесту і ще раз нагадає їм, хто такі авари. Хай не будуть такі певні, що й далі йтимуть безборонно. Далі, матимуть справу з ним, Форисином, а не з переляканими тудунчиками по окольних городищах.

Покликав незадовго до нападу привідців турм і повелів кожному, де і як має діяти. А вже як роз’їхались та стали на чолі турм, подав і знак: пора.

Слов’яни таки спали на світанні міцним, як всякий натомлений, сном. Проте не всі. Коли об’явилися авари і під численними копитами кінних сотень озвалася знайомим перестуком земля, у таборі князя Велемира зично засурмили в роги, сповіщаючи всіх і кожного: «Тривога! Тривога!» Ті ж, що мали охороняти табір з ночі, взагалі були при броні і на конях. Та що могли вдіяти вони, коли на табір ішли лави? Зім’яли їх, тих перших, в якусь незбагненну мить. Та сама доля спіткала й других, з тією лиш одміною, що других, а надто третіх не так просто було зіпхнути, а затим і накрити потужною хвилею кінних. Вони вчинили аварам відчайдушний опір і тим стримали їхні лави, а вже стриманих взяли на себе організовані в сотні княжі мужі.

І закипіла жорстока, не на життя — на смерть січа. Обри, мов навіжені, лізли вперед, будь-що хотіли пробитися через кінні лави русів, а пробитися не могли. Схоже, що Форисин спрямував вістря свого удару не в найслабше місце, як хотів того, утрапив саме туди, де був князь Велемир, а біля князя — його старша дружина, ті добірні, за багато літ добре навчені ратному ділу мужі, для яких обрана раз на віку повинність — довічна повинність, а вишколеність — ремесло. Тож даремно каганів тудун рвав пупа й повелівав усім своїм не зупинятися, йти вперед. Їх зупинили-таки, супроти них стали стіною. Авари лізли на кожного з мужів по два, по три, викрешували іскри мечами, метали сулиці — і все дарма: руси уміло відбивали націлені на них мечі, ухилялися від сулиць, не скупилися винагороджувати нападників своєю бронню, а на місце тих, що падали, встигали стати інші, і лави Велемирові таки не оступалися, аж поки не обернулося так, що оступатися довелося обрам. Київський князь, видно, немало мав їх, кінних сотень, так натиснув з одного і другого боку, такого відчутного завдав удару, що ті, котрим велено було прикривати передні аварські лави, прискакали невдовзі до свого привідці й заволали: «Не вистоїмо. Відходь, достойний, доки не пізно!»

Та Форисин не зважив на ті волання. То була б ганьба відійти ні з чим. Має ж щось вдіяти, явити в січі і силу, і розум свій, коли вже ув’яз у неї. Хай сталося так, що не пройшов через табір русі в бурею, не потяв їх сонних, хай станеться ще якось інакше, а піти отак відразу, тільки-но об’явившись, не воліє та й не може. З ним все-таки дві турми і вої не з останніх. Перед тим, як самі впадуть огирам до ніг, покладуть і когось із недругів своїх.

— Не оступатися! — люто подивився на тих, що прискакали з благанням-порадою. — Стояти на смерть!

А оступитися все ж довелося. Не одразу, тоді вже, як сонце аж ген піднялося над обрієм, а з двох тисяч воїв, що були під його рукою, лишилася всього лиш половина, однак оступився. Бо сам побачив і пересвідчився: русів сила-силенна, коли й далі стоятиме на своєму, може взагалі не випорснути з їхніх лещат. Хай вдовольняються тим, що осилили, хай. Він теж повернеться до Волина не такий уже й пригнічений. Все-таки нагнав князеві Велемиру жаху. Та й урону завдав немалого.

Те, про що довідався