Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— десь біля двадцяти тисяч — і поготів. Що ж скаже їм, оголюючи, меча і тим спонукаючи до січі? Що вони не одні такі, там, по другий бік Карпат, не витримали аварської наруги й пішли на аварів слов’яни Загір’я? Що від обводів улицької землі підуть на цих, що в Дулібії, зайд очолені стольником Світозаром тиверці, уличі, втікичі? Що всі піші вої вийдуть на Дунай і запруть його собою, аби каган аварський не вдарив їм і всім їхнім ближикам у спину? Так, це теж скаже, ба навіть обов’язково, та скаже й найголовніше.

Коли протрубили його, визвольний похід так і вчинив виїхав перед численні лави, заніс над собою меча й мовив дужо, аби всі чули:

— Братіє! Бачите, скільки нас? І це не всі. Від обводів Улицької землі підуть інші тисячі, і теж кінні, теж на Волин. Спитаєте, чому так, кінні і тільки кінні? Бо маємо впасти на обрів нагло і такою дужою силою, аби ні один із них не випорснув із наших перевісищ. Чуєте, що кажу? Ані один! Так нещадно маємо розправитися, аби про них не лише діти та онуки, а й далекі нащадки наші казали: «Загинули, яко обри».

Звертався до дулібів, старався підібрати потрібне слово й переконати дулібських воїв: вони беруть на себе благословенну богами повинність — звільняють землю свою і люд свій від обрина-ката, тож мають бути достойні сподіванок, які покладають на них кревні їхні. Звертався до всіх інших, а надто до своїх — полян, росичів, яких з якогось часу стали іменувати одним іменем — русь, русичі, — казав:

— На вас, мужі і вої східних обводів, лежить не менш достойна повинність — прийти на поміч братам своїм, здійснити те, що заповідали всім нам пращури: кістьми лягти, а не дати супостатам дробити та неволити рідну землю. Була вона споконвіку вільна і єдина, такою й мусить бути. З нами боги, братіє! З вірою в торжество своєї правди вперед на супостата!

Йшли трьома, визначеними київським князем, путями — так, щоб і не подовжувати їх аж надто, і аварів не лишити у себе за спиною, видатися їм силою, що уподібнюється гірській лавині. Перші з них, ті, що урядували на околіях, не встигли й спам’ятатися, як були накриті тією всюдисущою лавою, другі — так само. Лише до третіх докотилася спершу тривога: «Русь іде!», а вже потім далеке відлуння тої ходи. Не повірили, либонь, принаймні не всі повірили й припали вухом до землі. Припали й одразу ж схопилися, поспішили сісти на коней і погнати їх чвалом далі від того, що почули. Земля-бо ніколи не обманює: так дужо й погрозливо дуднить вона в одному випадку — коли по ній б’ють тисячі тисяч кінських копит.

— Русь іде! — кричали, зустрівши своїх, і не спинялися вже, гнали коней на Волин.

— Русь іде! — раділи, позбувшись чи й не позбувшись ще аварів, дуліби. — Чули, братіє, Русь повстала супроти аварів, веде за собою всі роди землі Троянової.

— Слава богам! Може, позбудемось-таки аварів і того ярма, що наділи на нас.

— Ано, слава й хвала! Слава й хвала!

За дві доби перед цими подіями на обводах Дулібської землі полишили Черн і всі три Волотовичі. Радим не став ждати, доки прибуде з уличів, втікичів та полян піша рать (її спровадить до нього Остромир, який залишається в стольнім городі за князя), взяв із собою кінних тиверців та й подався на Дунай, Світозар очолив ті кінні лави, що їх привели з собою Данко, воєвода уличів Варган, і пішов передусім на Дикушу, а вже звідтам Данко подасться зі своїми тисячами на перевали, а Світозар з усіма іншими мужами Побужжя — на Волин, у поміч київському князеві Велемиру.

Зближаючись із володіннями брата Добролика на Кайнарі, Світозар пригадав: там ще, у Черні, повелівав Данкові навідати небогу Ярославу й удостовіритися, де зараз донька її Забава — у мужа свого чи, може, гостює з дітьми у матері. Полишив кінне рушення на воєводу Варгана й подався наперед — туди, де мав бути Данко.

— Ти не сказав мені, що вивідав у Ярослави?

— Бо нічого путящого не вивідав.

— Як то?

— Немає Забави на Кайнарі, в Дикуші вона, при мужеві своєму.

— То хіба це нічого? Це те найгірше, чого не хотілося б знати. Що ж робитимемо з нею і з її мужем Хафізом?

— З нею нам найпростіше: посадимо укупі з дітьми на повоза та й одвеземо до мами. Як поведемося з Хафізом — ось заковика. Таки умовлятимемо, аби перейшов на наш бік, чи без всяких перетрактацій і умовлянь братимемо Дикушу на меч і сулицю?

— Доки не поговоримо з ним, ратної виправи супроти нього і його турми не починатимемо. Родак все-таки, нечесно і неподобно буде брати його підступно. А як ліпше повести їх, перетрактації, сам не відаю. Послати в острог нарочитого і сказати: «Слов’яни повсюдно повстали супроти аварів; коли хочеш жити, бери дітей, жону й переходь на наш бік» чи викликати за острог і погомоніти віч-на-віч, без свідків?

— Найліпше буде, коли викличемо за острог. Тут не через нарочитих, самі розмовлятимемо, гляди, вгомонимо норовистого обрина і візьмемо з його поміччю Дикушу. А не вгомонимо, накинемо аркана і спеленаємо.

— А Забава, її діти? Що, коли обри визнають Хафіза за перекинчика і помстяться на них?

Данко нічого не сказав на те, і Світозар, посперечавшись сам із собою, змушений був пристати до його ради.

«Гляди, саме так і збережемо для Забави мужа, а для дітей — вітця», — подумав і назвав братові ім’я нарочитого.

— Княжичі Світозар і Данко веліли кланятись тобі, достойний, — сказав нарочитий, поставши перед Хафізом. — Правляться в гори і стали неподалік на перепочинок. Просять родака свого прибути й розділити з ними хліб-сіль, а коли має можливість та бажання, то хай пристає до їхнього ловецького гурту та погуляє по клопотах земних у горах.

— І як далеко вони звідси?

— За п’ять-шість поприщ.

— Скажи родакам моїм, що то нечемно є: бути поруч із Дикушею і не завернути до мене на гостину.

— Був такий намір, та змушені відмовитись від нього: надто багато челяді мають із собою.

Хафіз довго дивився на нарочитого і відмовчувався.

— Гаразд, — зголосився нарешті, — скажи, де це, я буду.

Коли об’явився в таборі,