Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Форисин не міг бачити всього боролища й ганяв Гнідого від турми до турми. Тих збадьорював, тим повелівав а комусь і погрожував.
— Не оступатися! Пам’ятайте, вам повеліваю не лиш. я, повелівають роди. Над тим, хто оступиться, висить прокляття самого Тангри!
А тим часом рискав барсом і шукав місця, звідки видно було б весь річковий берег і те, що робиться при березі. Привідця мусить бачити боролище і знати, куди послати поміч, де об’явитися самому, коли треба збудити в воях і останню буєсть, і всю, що є ще в руках, силу. Та ба, такого місця не відшукалося, мусив вдовольнитися тим, що бачив зі свого огира.
— Трьом сотням із турми Омара повеліваю стати над берегом Луги поблизу воріт, двом — там, де ріка робить крутий вигин. Всі інші сотні і сам терхан хай ідуть під мою руку.
Це все, чим міг він пособити посланим супроти київського князя турмам. Мізерія, що й казать. Хіба покликати кілька сотень з острогу?
Не встиг подумати про це, як від міжріччя пригнався гінець і крикнув, зближаючись:
— Біда, привідцю! Супроти нас кинуто вдвічі більшу силу, ніж маємо. Терхани сказали, коли не пришлеш поміч, не вистоять.
— Звідки терханам знати, скільки в антів воїв?
— Це й без обізнаності видно. Їх тьма.
— Я лишав для підмоги турму. Де вона, чому не кинули в поміч тим, кому непереливки?
— Кинули, достойний. Що турма, коли в них їх не менше шести. А, крім того, переважають дуліби. Злість мають таку, що й криця не лякає.
Форисин креше очима іскри. Та що може вдіяти, коли перед ним всього лиш гінець? Бере ті, що мав при собі, сотні, приострожує огира й скаче в міжріччя.
Прокляття! Де їх стільки взялося, цих антів! Хай руси могли покликати в похід і дружину, і воїв ополчення. А де взялися ще й дуліби? Хіба не він потяв їх на Дністрі, і потяв до ноги? Не менше шести турм… Бредня! У тих, що послали гінця, двоїться, а то й троїться з ляку в очах, не інакше. Слимаки, а не терхани. Хай-но прискаче та пересвідчиться, що так, голови постинає! Заприсягається Небом: виявить винних і постинає голови, аби всім іншим не повадно було ганьбити ім’я аварів і багатурів.
За вихором ратної веремії, пилюкою, що її зняли засмикані воями коні, не міг догледітися, де свої, де чужі, а тим паче визначити, на чиєму боці перевага. Навіть те, що стоїть хай і на невисокому, все ж узвишші, не допомагає. Напирають один на одного вершники, зблискують на сонці мечі, так часто і так густо, не добереш, йде лава на лаву чи все змішалося, стало єдиною круговертю. Ба ні, он там, на лівім крилі, слов’янські сотні, здається, не затопили собою аварські турми, там переважають його вої. То чи й не є вона, остання, що кинув на поміч знекровленим, турма.
Що ж вдіяти йому, Форисинові? Податися з сотнями, що має при собі, на поміч знесиленим чи пристати до тих, котрі тримаються ще купи, і потіснити дулібів? Далебі, що так.
— За мною, багатури! — кинув клич, і вже тоді, як Гнідий відчув повеління господаря й дав волю силі та спритності своїй, обернувся до сотень і сказав сотням: — Доведімо вістрям меча свого, що ми були й лишаємося непоборними!
Врізався між зворохоблених січею вершників і не став доглядатися, як далеко ті, що йшли за ним. Стяв першого, що підвернувся, дуліба, вибив із рук меча в другого, либонь, потяв би одразу ж і третього, та третій встиг підставити під його удар кутого бронню щита і захистив себе від видимої смерті. Певно, заважили дуліби: перед ними не звичайний воїн, — багатур, і стали розступатися, кликати своїх до гурту й насідати на Форисина уже гуртом. Та припізнилися. Форисин не сам уже був. На той час встигли підійти його сотні й заслонити свого привідцю.
— Грім і блискавка, авари! — згадав бойовий клич, з яким брали гору над антами ще тоді, по смерті Баяна.
— Грім і блискавка, привідцю! — дужо підхопили його клич вої.
Відчував: за ним надійна стіна однодумців, тих, що не розгубили віри у власну силу, бо вірять йому, своєму привідці. А проте не міг не відчути й силу дулібів: вони таки завзято боронять себе. І сам тне їх за першої-ліпшої нагоди, і ті, що йдуть поруч із ним, не ловлять гав, а поступу вперед не помічає. На місце потятих чи уражених стають інші, на місце тих інших ще інші, а таки не оступаються вже і не церемоняться з його мечниками, кого язвлять, кого на смерть вражають, надто сулицями. Коли б вої, що стоять пліч-о-пліч із ним, не оберігали свого привідцю, не розминутися б і йому, Форисинові, з бронню дулібів. З усього видно, завважили: це сам терхан, і за всяку ціну хочуть покласти його огиреві під ноги, а то й надіти на сулицю та понести над зворохобленими лавами, як інсигнію своєї слави.
Треба б вийти й кинути оком на боролище. А вийти не може. Певен, це на його буєсті і на його присутності попереду всіх тримаються аварські лави. Вийде з них — і похитнуться.
На щастя, вихопився з дулібських лещат і пробився до Форисина один із привідців посланої сюди на початку січі турми. Дуліби пригасили буєсть свою і дали аварському тудунові можливість перекинутися з терханом словом.
— Як сталося, що вас роз’єднали, ба й затопили собою слов’яни?
— Бо їх утричі більше, ніж нас. Тут не тільки дуліби…
— А де Махмут? — назвав ім’я іншого привідці турми.
— Десь там, — показав терхан. — Якщо він взагалі є ще. Його відтіснили від мене якісь інші, не дулібські сотні й навалилися дужо, всією своєю силою.
— Скільки з тобою мечників?
— Якщо половина турми залишилася, то добре.
— Пробийся з ними до Махмута, допоможи йому вихопитися з зашморгу. Одразу ж по тому відходьте до Волина.
Дорого коштував їм той відхід. Був-бо справжнісінькою втечею. І гналися за ними по п’ятах, і свистіли їм навздогін (а то нестерпно
