Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— Хто стане на місце моїх воїв у лавах?
— По сусідству з тобою хто стоїть?
— Князь втікичів Славомир.
— Він хай і стане з своїми воями на місце твоїх.
І тоді вже, як Мезамір від’їхав, вдався до київського князя.
— Наражати його на цю січу справді не варто було б, одначе й утримати від неї нелегко. Образиться, і вельми. Я тому пристав до цієї його гадки, що покладаюсь на тебе, княже. Приглянь за ним, коли йтимете на приступ. Ненависть має неабияку, по молодості може невміло скористатися нею.
— А як же з поквитанням?
— Дозволиш його тоді вже, коли більш-менш безпечно буде. Дулібія й без того он які понесла втрати. Най матиме бодай свого князя. З усього Добритового роду лише він залишився.
— Домовились. Хай буде славен сей день.
— Най буде славен.
Та одне — бажати собі слави, удачі і зовсім інше — мати їх. Руси з дулібами лиш готувалися впродовж усього дня взяти дитинець — розібрали, перенесли і знову склали далі від дитинця і тих, що засіли в ньому, сходні; древляни, уличі стиналися з аварськими турмами в городі, да так і не добилися чогось суттєвого, окрім того хіба, що устелили трупами обринів двори, вулиці та провулки й примусили супостата поступитися ними.
— Їх тут до гибелі, — виправдувалися сотенні перед тисяцькими, а тисяцькі — перед привідцями. — Однак завтра-післязавтра доконаємо вже.
З тією сподіванкою відходили в надвечір’я на спочинок, з нею ставали другого дня й до січі. А обіцянка лишалася всього лиш обіцянкою. На лихо, й київському князеві купно з привідцею дулібів не поталанило взяти впродовж тих днів дитинець. Форисин розгадав їхній намір, а може, й догледівся, коли готувались, і заздалегідь розтопив кип’ячку та облив нею сходні, як тільки-но приставили їх до валу. Руси з дулібами й огледітись не встигли, як сходні взялися вогнем. Довелося ждати наступної ночі, а тим часом мізкувати, як перехитрити супостата.
Мезамір досадував більше, ніж всі інші.
— Заприсягаюся гнівом Перуна: таки не ждатимемо, — надумався врешті і вдався з тою думкою до київського князя.
— Гадаєш, інакше якось, зможемо взяти Форисина?
— Гадаю, княже. Он з тої, найближчої до валу, забудови почнемо підкоп, і одразу ж, серед білого дня. Землю буде куди викидати, обри не видітимуть, що підкопуємося, а отже, й не догадуватимуться, що чекає на них. Об’явимося поночі в дитинці неждано й негадано.
— А що, це мисль. Коли так, одразу й починаймо підкоп.
Доки в городі точилася третього дня січа й стояв звичний для неї галас, дуліби спішно і без особливого побоювання, що будуть заважені й потяті, робили своє діло. А пішли на світанні через прокладений під землею хід до дитинця і не застали там Форисина, як і його вірних.
Немало дивувалися з того, та ще більше були подивовані ті, що рушили на аварські недобитки в городі і не виявили їх ані по людських подвір’ях, ані під валом, де вони тлумилися в останнє надвечір’я. Ті, що відсиджувалися купно з своїм привідцею в дитинці, певно, через підземний хід вийшли до Бугу і зникли невідомо де. Ці ж, що лишилися після триденної січі в городі, перекинули через стіну линви і, либонь, по них випорснули з накинутого вже на них зашморгу.
— Що кажуть ті з наших, котрі стоять за Бугом? — поцікавився стольник у сотенного, що доповідав йому про оказію.
— Анічого. Жоден обрин не об’являвся перед їхніми лавами.
— Не інакше як спливли за водою, — жваво озивався Мезамір.
— Гадаєш?
— Більше їм не було куди дітись. Погляньте, усіх коней залишили, а бронь прихопили з собою. Бо що воїн без броні? Анічого. Отож склали її на плоти й спливли на них, скориставшись темрявою, за течією. Супроти течії без надійних весел їх не поженуть.
— Так-так. Виходить, сліди обринів-втікачів слід шукати в полуночній стороні і там, де немає вже наших дружинників.
— Саме в полуночній.
— Тоді — в погоню. Без коней далеко не втечуть.
І знову Мезамір перший відгукнувся на це стольникове повеління — йому не терпілось-таки схопити Форисина і привселюдно поквитатися з ним.
— Я подамся лівим берегом Бугу, а хтось має податися й правим. Обри й таке могли втнути, аби заплутати свої сліди.
— А хто наводитиме лад в острозі, в усій землі? Нам не випадає братися на це.
— То — потім. Зараз важливо добити обрів, не дати їм зібратися з силою чи навіть втекти.
Світозар бачив: надто надійно заволоділо дулібським князем бажання мсти-відплати, його все одно не стримати. Та й потреби такої, здається, немає. Най скаче назустріч вітрові та пригасить його прохолодою жагу жадань своїх. Форисин тепер уже не страшний.
Князі так постановили, зійшовшись на раду: доки Мезамір, інші воєводи з київської та древлянської дружини ганяються за збіглими аварами, всі інші дружинники, вої народного ополчення також не повинні марнувати часу. Одні пройдуться з мечем та сулицею по вервях Дулібії, передусім там, де не були, звільнять їх від обрів, коли не втекли ще, та їхніх уставів, поновлять давні дулібські покони та закони, інші віддадуть шану потятим побратимам, очистять землю від обрів, що прийшли сюди з надією бути довічними володарями, а впали від мечів та стріл яко таті.
Возили та й возили їх за волинські обводи. Обрів віддавали, за поконами родів їхніх, землі, своїх готували віддати вогню. А Мезаміра і тих, що пішли з ним на пошуки аварського тудуна, не було та й не було. І вістей від них аніяких.
Мужі не могли не завважити цього і почали хвилюватись.
— Що могло статися там?
— Повернуться — скажуть. Або ж подалися на дальні пошуки, або оточили десь обрів і не можуть взяти.
— Коли б оточили та не могли взяти, покликали б поміч.
— А що, як гординя не дозволяє?
Привідці раті слов’янської до певного часу не брали Мезамірову відсутність на карб, принаймні не подавали виду, що беруть. А може, їм за клопотами й не до того було. Коли ж під стольним городом землі Дулібської віддиміли останні вогнища і всі живі віддали достойні почесті потятим, та відсутність і їх почала бентежити: а й справді, де може бути послана по слідах аварів погоня, чому немає саме тих, що пішли лівим берегом Бугу?