Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Я вирішив спокійно сприймати нахабу аж до заходу сонця, тому дозволив йому говорити, і дон Роке почав так:

Історія дона Роке Бускероса

Я — єдиний син дона Бласа Бускероса, наймолодшого сина наймолодшого брата іншого Бускероса, який також походив з молодшої лінії. Мій батько мав честь служити королю протягом тридцяти років як альферес, тобто хорунжий, в піхотному полку; бачачи, однак, що, незважаючи на всі зусилля, ніколи не дослужиться до звання підпоручика, він покинув службу й оселився в містечку Аласуелос, де одружився з молодою дворянкою, дядько якої, канонік, залишив їй шістсот піастрів довічної ренти. Я — єдиний плід цього шлюбу, який тривав недовго, бо мій батько помер, коли я мав вісім років.

Так я залишився на утриманні матері, яка, однак, мало дбала про мене і оскільки була, мабуть, переконана, що діти повинні багато рухатися, дозволяла мені від ранку до вечора бігати по вулицях, анітрохи про мене не турбуючись. Іншим дітям мого віку не дозволяли виходити, коли їм заманеться, тому це я їх найчастіше відвідував. Їхні батьки звикли до моїх відвідин і врешті-решт зовсім перестали звертати на мене увагу. Завдяки цьому я міг будь-коли заходити в усі доми нашого містечка.

Оскільки я по природі спостережливий, то з цікавістю приглядався до всіх особливостей домашнього господарства у кожному домі, а потім розповідав своїй матері, яка вислуховувала все це з великим задоволенням. Мушу навіть визнати, що саме її мудрим порадам я завдячую своїм щасливим талантом встрявати в чужі справи, хоча зазвичай не маю від цього ніякої користі для себе. Якийсь час я думав, що справлю матері велику приємність, якщо розповідатиму сусідам про те, що у нас діється. Тому щоразу, коли хтось нас відвідував чи коли вона з кимось поговорила, я одразу біг повідомити про це все місто. Однак такий розголос якось не припав їй до смаку, і невдовзі добра прочуханка навчила мене, що слід тільки приносити новини, а не виносити їх з дому.

Минув якийсь час, і я помітив, що люди починають таїтися від мене. Мене це дуже зачепило, і перешкоди, які мені створювали, ще більше розпалили мою цікавість. Я вигадував тисячі способів, аби тільки мати можливість зазирнути всередину їхнього житла, а ті будинки, з яких складалося наше містечко, сприяли моїм намірам. Стелі були з погано підігнаних дощок, тож я ночами діставався на горища, робив свердлом дірки й не раз таким чином підслуховував важливі домашні таємниці. Тоді я біг до матері, все їй розповідав, вона ж повторювала новини сусідам, але завжди кожному окремо.

Люди здогадувались, що то я приношу своїй матері всі ці новини, і з кожним днем усе більше не терпіли мене. Усі доми були для мене закриті, зате відкриті були всі шпари; скулившись десь на горищі, я перебував серед своїх співгромадян, обходячись без їхнього запрошення. Вони приймали мене мимоволі й усупереч своєму бажанню; я жив у їхніх домах, як щур, навіть закрадався до спіжарень і, по можливості, куштував їхні припаси.

Коли мені виповнилося вісімнадцять, мати сказала мені, що вже час, аби вибрати собі якесь заняття. Я вже віддавна зробив цей вибір: я вирішив стати юристом, аби в такий спосіб мати можливість пізнавати родинні таємниці і втручатися в їхні справи. Мій намір був схвалений, і мене відправили вчитися до Саламанки.

Яка ж величезна різниця між великим містом і містечком, де я вперше узрів денне світло! Яке ж широке поле для моєї цікавості, але водночас скільки ж нових перешкод! Будинки мали по кілька поверхів, щільно замикалися на ніч, і немовби на зло, мешканці другого й третього поверхів відчиняли на всю ніч вікна для свіжого повітря. Я з першого погляду зрозумів, що сам нічого не втну і що мені слід підібрати собі товаришів, здатних підтримати мене в таких небезпечних справах.

Я почав вчащати на лекції права і протягом цього часу вивчав характери своїх однокашників, щоб не довіритись їм надто легковажно. Нарешті я знайшов чотирьох, про яких думав, що вони мають необхідні якості, тож я зібрав їх, і спершу ми ходили вулицями, не надто сильно галасуючи; нарешті, вирішивши, що вони достатньо підготовані, я сказав їм:

— Дорогі друзі, чи не дивує вас та сміливість, з якою жителі Саламанки залишають вікна відчиненими на цілу ніч? Невже тільки тому, що вони знеслися над нашими головами на висоту двадцяти ліктів, їм має бути дозволено глузувати зі студентів університетів? їх сон кривдить нас, їх спокій мучить нас. Я вирішив спершу з’ясувати, що там у них діється, а потім показати їм, на що ми здатні.

Ці слова зустріли оплесками, хоча й не знали поки що моїх намірів. Тоді я висловився ясніше:

— Любі друзі, — сказав я, — спершу треба добути драбину заввишки принаймні п’ятнадцять ліктів. Троє з вас, загорнувшись у плащі, легко зможуть нести її, вони муситимуть лиш спокійно йти один за другим, вибираючи менш освітлений бік вулиці, й тримати драбину ближче до стіни. Коли ми схочемо використати драбину, то зіпремо її об вікно, один видряпається на висоту потрібного поверху, а інші відійдуть на певну відстань і стежитимуть, чи немає небезпеки. Здобувши відомості про те, що діється у вищих сферах, ми вирішимо, що нам робити далі.

Усі одностайно схвалили мої наміри. Я замовив легку, але міцну драбину, і як тільки вона була готова, ми образу приступили до діла. Я вибрав будинок пристойного вигляду, у якого вікна були не дуже високо. Ми приставили драбину, і я вибрався на таку висоту, щоб зсередини можна було бачити тільки мою голову.

Місяць ясно освітлював усю кімнату, попри це я в першу мить нічого не міг розпізнати; однак незабаром помітив у ліжку чоловіка, який вдивлявся в мене безумними очима. Йому, схоже, відібрало мову від страху, однак за пару хвилин він оговтався й промовив:

— Страшна й кривава голово, перестань переслідувати мене, не дорікай мені неумисним убивством.

Коли дон Роке домовляв ці слова, мені здалося, що сонце хилиться до заходу, і я, не маючи з собою годинника, запитав його, котра година.

Це запитання дещо обурило Бускероса, він насупився й сказав:

— Гадаю, сеньйоре дон Лопес, що коли порядна людина має честь розповідати тобі свою історію, ти