Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Газон там зеленіє яскравіше, духмяніше пахне жасмин, а дерева, під якими ти пройшла, з більшою силою опираються палючим променям сонця. А ти ж тільки пройшла під ними; що ж тоді станеться з серцем, у якому ти захочеш залишитися назавжди?
Написавши цього листа, я перечитав його і помітив у ньому певні недоречності, тому не хотів ані віддавати, ані відсилати його. Тим часом, наче для приємної злуди, я запечатав його, написав адресу: «Прекрасній Інесі», і вкинув у шухляду, після чого пішов на прогулянку.
Прогулюючись вулицями Мадрида, я помітив корчму «Під Білим Левом» і подумав, що добре зроблю, якщо тут пообідаю, бо в такий спосіб уникну клятого нахаби. Тому я звелів подати собі обід, і лише поївши, повернувся до себе в готель.
Відкрив шухляду, де лежав мій любовний лист, але листа там вже не знайшов. Я перепитав своїх слуг, які сказали мені, що, за винятком Бускероса, ніхто більше до мене не заходив. Я не сумнівався, що це він його забрав, і дуже тривожився, що він з ним зробить.
Під вечір я не пішов одразу до Буен-Ретіро, а сховався у тій самій крамничці, яка мені вже прислужилася для цього раніше. Невдовзі я побачив карету прекрасної Інеси, а за нею щодуху біг Бускерос, показуючи листа у руці. Негідник так кричав і вимахував руками, що карета зупинилася, і він зміг віддати листа у власні руки адресатки. Потім карета покотилася до Буен-Ретіро, а Бускерос пішов у протилежний бік.
Я не міг уявити собі, як закінчиться ця пригода, і помалу пішов у напрямку парку. Там я вже застав прекрасну Інесу, яка сиділа разом зі своєю товаришкою на лавці, що стояла впритул до густого живоплоту. Вона подала мені знак, аби я підійшов ближче, звеліла сісти й сказала:
— Я хотіла, сеньйоре, сказати тобі кілька слів. Спершу прошу тебе відповісти мені, навіщо ти написав усі ті дурниці й чому ти, щоб віддати мені листа, скористався отим чоловіком, нахабство якого, як тобі відомо, уже один раз мені не сподобалося?
— Не стану заперечувати, — відповів я, — що це я написав цього листа, але я зовсім не мав наміру вручати його тобі. Я написав його виключно для власного задоволення і сховав у шухляду, з якої його викрав той паскудник Бускерос, що постійно переслідує мене, наче злий дух, від часу мого приїзду в Мадрид.
Інеса почала сміятися і прочитала мій лист з виразом задоволення на обличчі.
— Значить, тебе звуть Лопес Суарес? Чи ти, сеньйоре, може, є родичем отого багатого Суареса, неґоціанта з Кадикса?
Я відповів, що я його єдиний син. Інеса заговорила про щось зовсім інше і рушила до своєї карети. Перш ніж сісти в неї, вона сказала:
— Не годиться, щоб я зберігала у себе подібні дурнички; віддаю їх тобі, але з умовою, щоб ти їх не загубив. Можливо, я ще ними колись поцікавлюся.
Віддаючи мені листа, Інеса злегка потиснула мою руку.
Досі ні одна жінка не стискала мені руку. Щоправда, мені траплялися такі приклади в романах, але читаючи, я не міг належним чином уявити собі ту насолоду, яку приносить таке стискання. Я був захоплений цим способом вираження почуттів і повернувся додому переконаний, що я — найщасливіший серед людей.
Наступного дня Бускерос знову зробив мені честь, прийшовши до мене на обід.
— Ну, то що, — сказав він, — лист дійшов за призначенням? Бачу по твоєму обличчю, сеньйоре, що він справив відповідне враження.
Я повинен був визнати, що відчуваю до нього з цього приводу певну вдячність.
Під вечір я пішов до Буен-Ретіро. Біля самого входу помітив Інесу, яка йшла на п’ятдесят кроків попереду. Вона була сама, один тільки слуга йшов за нею на певній відстані. Вона озирнулася, пішла далі, випустила з рук віяло. Я чимшвидше подав їй його. Вона прийняла згубу із вдячною посмішкою і сказала:
— Я обіцяла тобі, сеньйоре, солідну нагороду щоразу, коли ти повертатимеш мені якийсь загублений предмет. Сядьмо на отій лавочці, щоб обдумати цю важливу справу.
Вона підвела мене до тієї самої лавочки, на якій я учора побачив її, і продовжила:
— Коли ти приніс мені загублений портрет, то довідався, що на ньому зображений мій брат. Про що ти зараз хочеш дізнатися?
— Ах, сеньйоро, — відповів я, — я прагну дізнатися, хто ти і як тебе звуть.
— Отож послухай, сеньйоре, — сказала Інеса, — ти міг подумати, що мене осліпили твої багатства, але перестанеш так думати, коли почуєш, що я — донька чоловіка настільки ж багатого, як і твій батько, а саме банкіра Моро.
— Боже милосердний! — вигукнув я. — Я не вірю своїм вухам! Ах, сеньйоро, я найнещасливіший з людей, мені не можна й думати про тебе під загрозою прокляття мого батька, мого діда і мого прадіда Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Тепер мені залишається тільки померти!
У цю мить голова дона Бускероса простромилася крізь густий живопліт, біля якого стояла лавка, і, опинившись між мною і Інесою, сказала:
— Не вір йому, сеньйоро, він так завжди говорить, коли хоче когось позбутися. Недавно, зовсім не дбаючи про знайомство зі мною, він доводив, що батько заборонив йому знатися з дворянами; тепер він боїться образити свого прадіда Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Не падай духом, сеньйоро. Ці маленькі крези завжди з трудом потрапляють на гачок, але рано чи пізно настає і їхня черга.
Інеса підвелася і з найглибшим обуренням рушила до своєї карети.
Коли циган дійшов до цього місця у своїй розповіді, його перервали, і ми вже того дня його не бачили.
День тридцять п'ятий
Сівши на коней, ми знову вирушили в гори і десь через годину зустріли Вічного Жида. Він зайняв своє звичне місце між мною і Веласкесом і так продовжив розповідь про свої пригоди:
