Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Знову гепнулася в крісло… Й злегка обмахувалася розгорнутою газетою… переводила дух… сякалася… Нарешті й ми з Куртіалем змогли вставити кілька слів!.. І потім навіть виголосили невеличку промову, намагаючись пояснити їй, як і чому стався цей крах… Про дівчаток більше не згадували… говорили лише про кулю… Це трохи змінювало справу… Ми розповіли… що в оболонці справді не залишилося жодної живої нитки… Він намагався говорити їй компліменти…
«О, моя Ірен! Фердінане! Ви, звичайно, самі бачите, яка вона чудова!.. Вона чудова дружина!.. Піднесена натура! Я зобов'язаний їй усім, Фердінане! всім! Це абсолютно очевидно! Я готовий кричати про це на кожному кроці!.. Я ніколи ні на секунду не міг засумніватися в її коханні до мене! В її відданості! Готовності до самопожертви! Ні!.. Вона просто одержима! звичайно, надзвичайно збудлива! Це від сильного кохання! Вона дуже імпульсивна! Але зовсім не злостива! зовсім ні! зовсім ні! вона втілення доброти!.. Хоч до рани прикладай. Просто дуже запальна! Правда, моя люба Ірен?..» Він підсунувся й спробував її обійняти!..
«Облиш мене! Облиш мене, мерзотнику!..»
Він не тримав на неї зла… Лише хотів, аби вона все зрозуміла. Але вона впиралася у своїй злості!.. Він говорив їй, що випробував неможливе!.. вже додано десять тисяч шматків… усе перешито… підкладено підбійки всіх кольорів і розмірів, але «Завзятий» уже годі відремонтувати… він увесь стовбурчиться, як гармошка… міль пожерла всі пройми… пацюки прогризли клапани… і він більше не тримається в повітрі! ні прямо, ні криво! Його неможливо використовувати навіть як віхоть! навіть як ганчірку! навіть як підтирачку для дупи!.. Він більше ні на що не годився!.. Та вона по-справжньому не вірила нам!.. Даремно ми перераховували всі деталі… просили її не засмучуватися! Пнулися із шкіри! Божилися! Запевняли! перебільшували! Там, де це було можливо!.. Вона була непохитна!.. Не вірила нам!.. Ми показали їй листи, які засвідчували всі наші невдачі… вони приходили звідусіль!.. Нас більше ніде не хотіли бачити… навіть безкоштовно і з доброчинною метою. Нам скрізь відмовляли… ще й часом не дуже ввічливо… Літальні апарати, які були важчі за повітря, завойовували все! міста!.. порти… ярмарки!.. І так було насправді!.. Повітряні кулі вийшли з ужитку… навіть у найдальшому закутку, в Бретані!.. А з департаменту Фіністер нам так прямо й написали у відповідь на нашу пропозицію приїхати:
«Пане, з вашим мотлохом вам місце в музеї, а у нас в Кралок-сюр-Іль його немає! Я дивуюся, чому вам ще дозволяють виходити! Цвинтарний доглядач нехтує своїми обов'язками! Наша молодь тут не збиткується над небіжчиками! Вона хоче розважатися! Спробуйте затямити це раз і назавжди!.. Якщо маєте вуха!..
Жоель Балаве, насмішник місцевий та бретонський».
Вона перебрала всі теки, але це не надто на неї вплинуло… Нарешті вона ледь полагіднішала… Й побажала вийти… Ми повели її в сад… Посадовили між нами на лавці… Цього разу вона говорила цілком розумно… Але й далі наполягала, що «Завзятий», попри все, можна ще підрихтувати… і він прислужиться… під час двох чи трьох свят у провінції… Цього б вистачило, щоб задобрити архітектора… Вони отримали б нову відстрочку… й будинок був би врятований… треба діяти!.. ще нічого не втрачено!.. Вона залишалася при своїй думці… Й більше нічого не хотіла розуміти… Ми знову набили їй люльку… Куртіаль сидів поруч і жував тютюн. Він завжди жував сиґарети.
Перехожі озиралися на нас… вони були заінтриговані… особливо товстухою… Схоже, вона довіряла мені більше, ніж своєму чоловікові… А я тим часом далі просторікував про трагічні обставини… Намагався пояснити їй, які перешкоди виникли на нашому шляху… І як ми марно силкувалися їх подолати. Вона слухала мене з недовірою, їй здавалося, що я задурюю їй голову… Вона знову почала скиглити…
— Але у вас немає навіть бажання! Я чудово це бачу! ні в того, ні в того! Тоді я сама! я візьмуся за це!.. Сама підіймуся на кулі! Ви побачите, як я полечу! Я підіймуся на 1200 метрів! Якщо їм хочеться чогось незвичайного! На 1500 метрів! На 2000! Все одно, на скільки! Як скажуть! Я їм покажу!..
— Ти помиляєшся, моя куріпочко, — перебив її де Перейр… — ти страшенно помиляєшся!.. З такою оболонкою, як наша, ти не піднімешся й на двадцять метрів!.. Навіть на один! Ти впадеш у канаву! І навіть до цього не дійде! Вони не запросять тебе, незважаючи ні на що! Навіть капітан з його «Другом хмар» і конем! з усім його базаром та гамором! Цей Растоні зі своєю донькою! Разом з трапецією й букетами… Навіть вони більше нікому не потрібні!.. їм скрізь відмовляють! Скрізь те саме! Справа не в нас, Ірен! Такий час!.. Це кінець!.. І не лише для «Завзятого»!..
Але даремно він говорив, присягався й божився… вона була незворушною… Й сперечалася з дедалі більшим запалом…
— Це ви! ви самі дозволяєте себе перемогти! Мода на аероплани? Вона мине вже наступного року!.. Ви шукаєте відмовок, бо вже наклали повні штани!.. Так би й сказали! Замість того, щоб виправдовуватися! Якби у вас вистачило сміливости… скажіть це прямо… замість того, щоб вішати мені на вуха локшину… ви б побільше працювали!.. це все балачки! А як же бути з будинком? Як ми його оплатимо? Чим? І так вже три місяці прострочено! Плюс дві кредитні відстрочки!.. Хіба ми це можемо оплатити твоїм жалюгідним журнальчиком?.. Він напевне приносить одні збитки!.. А повістки!.. Я в цьому абсолютно впевнена… ти думаєш, я цього не знаю?.. Значить, ти все кидаєш? Це вже вирішено, чи не так? Свиняче рило!.. Ти вже назавжди розпрощався з усім! Цілий будинок!.. вісімнадцять років економії!.. Викуплений по камінчику… По сантиметру!.. Ділянка, яку роками впорядковували! Ти віддаєш усе це в заставу!.. Все кидаєш!.. Тобі на все наплювати!.. Тремтиш від страху… — вона затрясла своєю головою… — Річ не в кулі!.. Я знаю!.. То що? Кінчити своє життя під мостом? Ти вільний!.. Вільний! Брудний ідіоте, скотиняко! Тобі навіть не соромно за свою поведінку!.. Ти повернешся назад, мерзенний волоцюго, до таких самих шахраїв!.. Туди,
