Без догмата - Генрік Сенкевич

А тепер мені буде легше охарактеризувати стан моєї свідомості. Отож: не знаю, не знаю, не знаю! У цьому усвідомленні безсилля людського розуму полягає трагедія. Не кажучи вже про те, що наша душа завжди волатиме, вимагаючи відповіді на такі питання, бо це надзвичайно важливі питання, які мають величезне значення для людини. Якщо на тому світі є щось і воно вічне, то нещастя і втрати в земному житті — ніщо. Про них можна було б сказати словами Гамлета: «Біс забирай жалобу, я вдягну соболину мантію». «Я згоден померти, — каже Ренан, — якщо знатиму, що смерть для чогось мені потрібна». А філософія відповідав «не знаю».

Людина борсається в цій страшній невідомості, відчуваючи, що коли б вона могла повірити в що-небудь одне, їй було б легше й спокійніше. Та що ж поробиш? Звинувачувати філософію, що вона більше не створює теорій, які щодня розпадались, наче карткові будиночки, а визнала своє безсилля і зайнялась вивченням та систематизуванням явищ у межах, доступних людському розуму? Ні! Однак гадаю, що я і кожна інша людина мали б право сказати їй: «Я захоплююсь твоєю тверезістю, схиляюсь перед точністю твоїх аналізів, але разом з тим ти зробила мене нещасним. Ти сама зізнаєшся, що неспроможна відповісти на найважливіші для мене питання, зате в тебе знайшлося досить сили, щоб підірвати мою віру в науку, яка відповідала мені на ці питання не тільки рішуче, а заспокійливо й лагідно. І не кажи, що, нічого не стверджуючи, ти дозволяєш мені вірити геть у все. Неправда! Твій метод, твоя душа, сама сутність твоя — це сумніви й критика. Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою. Наче розпеченим залізом ти випалила в мені всі ті фібри душі, якими люди вірять некритично і просто, тому, якби я тепер і захотів вірити, то вже не маю чим. Ти дозволяєш мені ходити на месу, якщо я хочу, але ти настільки отруїла мене скептицизмом, що тепер я ставлюсь скептично навіть до тебе, навіть до власного скептицизму, й не знаю, не знаю, нічого не знаю! І мучуся, і шаленію в цій темряві!..»

Рим, 12 січня

Учора я писав трохи роздратовано. Але мені здається це тому, що я доторкнувся виразок і моєї власної, і взагалі людської душі. Бувають періоди, коли я байдужий до цих питань, однак часом вони мене немилосердно терзають, — тим більше, що їх приховуєш у собі. Може, краще було б не думати про них, та вони надто важливі. Бо, зрештою, людина хоче знати, що її чекає і як їй влаштувати своє життя! Правда, я не раз пробував казати собі: «Досить! Із цього зачарованого кола не вийдеш, тому й не вступай у нього!» Я маю все для того, щоб зробитися ситою й веселою твариною, — однак я не завжди можу цим задовольнятись. Кажуть, що в слов’ян вроджений нахил до містицизму, до потойбічного світу. Я помітив, приміром, що всі наші великі письменники врешті впадали в містицизм. Що ж дивного, коли іноді трохи мучаться і звичайні люди? Щодо мене, то я був змушений написати про цю свою внутрішню тривогу, щоб намалювати собі ясну картину стану своєї душі. До того ж людині часом треба виправдатись перед самою собою. Ось, приміром, я, з тим великим «не знаю» в душі, все ж дотримуюсь релігійних приписів і не вважаю себе людиною нещирою. Я був би нещирим, якби замість «не знаю» міг сказати: «Знаю, що нічого цього немає». Але наш скептицизм не є прямим запереченням: скоріше це болісно-нестерпна підозра, що, може, нічого немає; це густий туман, який оповив наші голови й давить на груди, затуляє нам світло. Отож я простягаю руки до сонця, яке, може, й світить за цим туманом. І думаю, що не лише я один у такому становищі й що молитви багатьох, дуже багатьох із тих, хто ходить у неділю на месу, можна виразити словами: «Боже, розжени морок!»

Я не можу спокійно писати про такі речі. Релігійних приписів я дотримуюсь ще й тому, що прагну віри, бо в мене виховували впевненість, що наслідком віри є божа благодать. Отож я чекаю, коли мій душевний стан буде таким, що я зможу вірити так глибоко й без тіні сумніву, як вірив у дитинстві. Такі мої благородні устремління; в них немає корисливості, адже значно вигідніше бути лише ситою й безтурботною твариною.

Якби йшлося про те, щоб я пояснив свою зовнішню релігійність менш благородними й більш практичними мотивами, — їх у мене безліч. Виконування певних релігійних обрядів стало для мене майже звичкою. Так як Генріх IV говорив, що Париж вартий меси, я кажу собі: «Спокій близьких вартий меси»; люди нашого кола дотримуються релігійних приписів, і моє сумління протестувало б проти цього лише в тому випадку, якби я міг сказати собі щось більш категоричне, ніж «не знаю». Зрештою, ходжу до церкви ще й тому, що я скептик у квадраті, тобто скептично ставлюсь навіть до власного скептицизму.

І мені тяжко. Душа моя тягне одне крило по землі. Але мені було б ще гірше, якби я ці проблеми завжди брав так близько до серця, як тепер, коли писав ці дві останні сторінки. На щастя, для мене це не так. Я вже згадував, що в мене бувають періоди збайдужіння. Часом життя хапає мене в свої обійми, і, хоч я знаю, як треба ставитись до його принад, проте віддаюсь йому повністю — тоді те філософське «бути чи не бути?» не має для мене жодного значення. І ось дивне й досі мало вивчене явище — яке величезне значення відіграє при цьому громадська думка. В Парижі, наприклад, я спокійніший не тільки тому, що мене оглушає шум життєвого виру, в якому киплю разом з усіма, що мої серце й розум зайняті «фехтуванням», а тому, що там люди, може, й підсвідомо, живуть так, ніби кожен глибоко впевнений, що в це життя варто вкласти всі сили, бо після нього не буде нічого, лише хімічний розклад. І мій пульс починає