Без догмата - Генрік Сенкевич

Рим, Бобуїно, 13 січня

До від’їзду лишилося всього чотири дні, а я хочу ще встигнути підсумувати все те, що я сказав про себе. Я людина, трохи втомлена життям, дуже вразлива й нервова. Я великою мірою розвинув у собі самоусвідомлення, чому сприяє порівняно широка освіта, отже загалом можу вважати себе людиною розумово розвиненою.

Мій скептицизм — скептицизм у квадраті — виключає наявність у мене будь-яких твердих переконань. Я дивлюся, спостерігаю, критикую і часом здається мені, що вловлюю сутність речей, однак я завжди готовий і в всьому засумніватися. Про моє ставлення до релігії я вже писав. Що ж стосується політичних переконань, то я — консерватор остільки, оскільки зобов’язаний бути в моєму становищі й оскільки консерватизм певною мірою відповідає моїм уподобанням. Не буду говорити, який далекий я від того, щоб ставитись до консерватизму як до догмата, що його не можна критикувати. Я людина надто цивілізована, щоб стати беззастережно на бік аристократії чи демократії. Такими речами бавиться ще тільки наша дрібна шляхта чи люди в далеких країнах, куди ідеї доходять, як і моди, з запізненням на кільканадцять років. Відколи немає більше привілеїв, питання, по-моєму, вичерпане; а там, де через відсталість суспільства воно ще існує, то це вже стало питанням не принципів, а марнослав’я і нервів. Про себе можу сказати, що я люблю людей розвинених, з витонченою сприйнятливістю, а шукаю їх там, де мені їх легше знайти.

Я люблю їх так, як люблю твори мистецтва, красу природи й чарівних жінок. Я не тільки люблю красу, а навіть занадто витончено відчуваю її. Винні в цьому і моя вроджена вразливість, і виховання, яке я дістав. Ця естетична сприйнятливість приносить мені стільки ж радощів, скільки й прикрощів, але вона робила й робить мені одну велику послугу, а саме: оберігає від цинізму, тобто від остаточного розбещення, і певною мірою заміняє мені моральні засади. Багато чого я не вчинив би не тому, що це погано, а тому, що некрасиво. Моя чутливість до краси є також джерелом моїх витончених почуттів. Взагалі мені здається, що я людина хоч і трохи зіпсована, але порядна, проте, відверто кажучи, я інколи повисаю в повітрі, бо не опираюсь ні на які догмати, ні на релігійні, ні на суспільно-політичні. Немає в мене й мети, якій я міг би присвятити своє життя.

На закінчення цього синтезу скажу ще кілька слів про свої здібності. Батько, тітка, колеги, а часом і сторонні люди вважають їх просто надзвичайними. Я припускаю, що мій розум не позбавлений певного блиску. Але чи «l’improductivité slave» не розвіє надій, що їх покладають на мене? Враховуючи те, що я досі зробив, точніше те, чого я досі не зробив не тільки для інших, а навіть для самого себе, слід гадати, що ці надії не збудуться.

Усвідомлення цього коштує мені значно більше, ніж це може здатися. Іронія, з якою я ставлюсь до себе, має гіркий присмак. Напевно, безплідна та глина, з якої бог створив Плошовських, якщо на ній все так легко й буйно сходить, але не дає зерна. Якби справді при такій безплідності й нездатності до діяльності в мене були навіть геніальні здібності, я став би якимсь своєрідним типом «генія без портфеля», як бувають міністри без портфеля.

Це визначення «геній без портфеля» здається мені досить точним. Я міг би взяти патент на цей винахід. Ох, і знову маю чим утішатись! Бо ж не я один, їй-богу, не я один заслуговую на таку назву. Ім’я нам легіон! «l’improductivité slave» нехай існує сама по собі, а «геній без портфеля» — сам по собі, він виключно наш, надвіслянський продукт. Ще раз повторюю, що ім’я нам легіон. Я не знаю жодного куточка на землі, де гинуло б стільки блискучих обдарувань, де навіть ті, котрі щось дають, дають так мало, так нечувано мало, порівняно з тим, що їм дарував Господь.

Рим, Бабуїно, 14 січня

Одержав другого листа від тітки, в якому вона наполягає, щоб я швидше приїздив. Їду, дорога тітонько, їду і, бачить бог, роблю це лише з любові до тебе, бо інакше волів би залишитися тут. Батько мій нездужає; час від часу в нього дерев’яніє вся ліва половина тіла. На моє прохання він викликав лікаря, але я певен, що приписані йому ліки заховав у шафу, як, зрештою, робить вже кільканадцять років. Якось він відчинив шафу і, показуючи мені сотні пляшок, пляшечок, банок, баночок та коробочок, сказав: «Змилуйся наді мною! Якби найздоровіша людина проковтнула й випила оце все, то вона не витримала б, а що вже казати про хвору!» Досі таке ставлення батька до ліків не дуже йому шкодило, але мене тривожить його майбутнє.

Другою причиною, через яку мені не хочеться їхати додому, є заміри моєї тітки. їй, звісно, хочеться мене одружити. Не знаю, чи вона вже має когось на прикметі; дав би бог, щоб не мала, але вона навіть не приховує своїх намірів. «Легко передбачити, що за такого жениха, як ти, відразу ж почнеться війна Білої й Червоної троянд», — пише вона. Але я стомився й не хочу бути приводом до будь-якої війни, а головне, не хочу, як Генріх VII, закінчити війну Троянд одруженням. Крім того, звичайно, я не можу про це сказати тітці, але сам собі можу признатись: я не люблю польок. Мені тридцять п’ять років, як у кожного чоловіка, що вже пожив на світі, в мене були різні любовні історії; зустрічався я і з польками — і від тих зустрічей та зв’язків склалося враження, що польки найвередливіші, найнестерпніші жінки на світі. Не знаю, чи вони загалом цнотливіші від француженок чи італійок, знаю лише, що вони значно патетичніші. Мене кидає в дрож, коли я подумаю про це. Я розумію елегію над розбитим жбаном, коли вперше побачиш біля своїх ніг його черепки; але декламувати цю елегію з таким самим пафосом над жбаном, який уже багато разів зв’язували дротом, це вже справді скидається на оперетку. Приємна роль «зворушеного слухача», який