Без догмата - Генрік Сенкевич
Така атмосфера, таке оточення не могли не вплинути на мене. Виховували мене досить оригінально. Я бував з патером Кальві, а часто й з батьком, у галереях, музеях, на околиці Рима, у віллах, на руїнах, у катакомбах. Краса природи так само глибоко вражала патера Кальві, як і мистецтво. Він і мене навчив дуже рано відчувати меланхолійну поезію римської Кампаньї, гармонійність арок і ліній зруйнованих водопроводів, які вимальовуються на тлі неба, чистоту обрисів піній; ще до того, як я добре оволодів чотирма арифметичними діями, мені траплялося в галереях виправляти англійців, котрі плутали Карраччі з Караваджо. Я рано вивчив латину, вона далась мені легко, завдяки тому, що я як житель Рима вільно володів італійською мовою. В одинадцять років я висловлював свою думку про італійських і закордонних майстрів живопису, і, незважаючи на наївність моїх суджень, батько й Кальві, слухаючи мене, обмінювалися здивованими поглядами. Так, приміром, я не любив Рібери, його надто різкі контрасти чорного й білого трохи лякали мене, і любив Карло Дольчі; одне слово — батько, патер Кальві й наші знайомі вважали мене вундеркіндом. Часто я чув, як мене хвалили, і це розпалювало моє марнославство.
До того ж моя нервова система в тому оточенні, в якому я ріс, сформувалась рано й назавжди залишилася надзвичайно вразливою. Та все ж дивно, що той вплив не був ані таким глибоким, ані таким вирішальним, як можна було б сподіватись. Те, що я не став митцем, пояснюється, напевно, відсутністю в мене таланту, хоч мої вчителі музики й малювання були про це іншої думки; але я не раз замислююсь над тим, чому ні батько, пі патер Кальві не змогли мені прищепити навіть того захоплення мистецтвом, що було в них самих. Чи я розумію мистецтво? Так, Чи воно потрібне мені? Також відповім ствердію. Але вони любили його, а я ставлюсь до нього як дилетант, воно потрібне мені так само, як інші різні приємні й прекрасні життєві втіхи. Взагалі мистецтво — одне з моїх уподобань, а не моїх пристрастей. Може, я не зміг би обійтися в житті без нього, але всього життя не присвятив би йому.
Тому що навчання в італійських школах залишає бажати кращого, батько віддав мене вчитись до колегії в Метці, я закінчив її без особливих зусиль, з усіма відзнаками її нагородами, які там можна було одержати. Щоправда, за рік до закінчення я втік до Дон-Карлоса і два місяці бродив з загоном Трістана в Піренеях. Мене знайшли за допомогою французького консула в Бургосі и відправили до Метца спокутувати провину; хоча слід визнати, що покута не була надто тяжкою, тому що і мій батько, і духовні наставники в глибині душі пишались моєю подорожжю. Та й, зрештою, своїми блискучими успіхами на екзаменах я скоро заслужив у них прощення.
Звісно, в такій школі, як наша в Метці, де симпатії всіх моїх колег були на боці Дона-Карлоса, мене вважала героєм, а що я був першим учнем, то й верховодив у школі, і нікому не спадало на думку сперечатися зі мною за першість. Я ріс, мимоволі впевнений, що і в майбутньому, на більш широкому полі діяльності, буде так само. Цю впевненість поділяли мої вчителі й колеги; а насправді сталося так, що багато з моїх шкільних товаришів, які в той час і гадки це мали, що вони коли-небудь зможуть змагатися зі мною, тепер у Франції зайняли помітне місце або в літературі, або в науці чи політиці, а я досі навіть не обрав собі фаху, — відверто кажучи, дуже вагався б, якби мені звеліли обрати його. В мене чудове становище у світському товаристві; я одержав спадок після смерті матері, одержу колись і після батька; хазяйнуватиму в Плошові, розпоряджатимусь — добре чи погано — великим маєтком, але вже самі ці заняття виключають можливість відзначитись, відіграти якусь роль у житті.
Гарного господаря чи адміністратора з мене теж ніколи не вийде, це я знаю напевно, то хоч я не збираюся відмовлятись від цих занять, але присвятити їм своє життя теж не маю бажання — з тієї простої причини, що мої духовні запити значно ширші.
Іноді я запитую себе: чи ми, Плошовські, не помиляємось, не переоцінюємо наших здібностей? Але, якби це було, то помилялися б тільки ми самі, а не чужі, безсторонні люди. Зрештою, мій батько був і є людиною непересічною, винятково обдарованою. Про себе самого я не хочу говорити, бо це може видатись дурним марнославством, однак я глибоко переконаний, що міг би стати чимось значно більшим, ніж став.
Ось, приміром, у Варшавському університеті (батько й тітка захотіли, щоб я закінчив університет на батьківщині) я вчився разом зі Снятинським. Обидва ми вважали літературу своїм покликанням і пробували свої сили па цьому полі діяльності. Не кажучи вже про те, що мене вважали здібнішим студентом за Снятинського, але, їй-богу, все, що я тоді писав, було краще й більш обіцяюче від того, що писав Снятинським. І що ж тепер? Снятинський досягнув відносно багато чого, а я залишився тим самим «багатообіцяючим» паном Плошовським, про якого люди, похитуючи головами, кажуть: «От якби він за що-небудь узявся!»
Люди не беруть до уваги того, що треба вміти захотіти. Я не раз думаю, що коли б у мене не було ніякого маєтку, мені довелося б чимось зайнятись. Це напевно. Необхідно було б якось заробляти на хліб. Але я глибоко переконаний, що і в такому випадку не використав би й двадцятої частини своїх здібностей. Але ж Дарвін і Бокль були багатими людьми; сер Джон Леббок — банкір, більшість видатних людей Франції купаються в розкоші; отже, багатство не тільки не перешкоджає, а допомагав людині відзначитись на будь-якому полі діяльності. Я навіть гадаю, що мені особисто воно зробило велику послугу, бо вберегло мій характер від
