Без догмата - Генрік Сенкевич

— Знаєш, там їх ніхто не побачив би, нікому не було б з них ніякої користі, а сюди приїздять з усього світу, і кожен, хто побуває в музеї, вважатиме заслугу одного представника суспільства заслугою всього польського народу.

Мені не годиться доскіпуватися, чи немає в цьому трохи родового марнославства і чи думка про те, що прізвище Плошовських буде викарбуване па мармурі у Вічному Місті, не вплинула на батькове рішення. Коротко кажучи, я вважаю, що саме так і було. Та мені майже однаково, де міститимуться ці колекції.

Зате моя тітка, до якої, між іншим, я виїжджаю найближчими днями у Варшаву, обурюється цим батьковим наміром, а оскільки нічого в світі не може змусити її говорити не те, що вона думає, то в кожному листі до батька вона висловлює своє обурення. Кілька років тому тітка була в Римі, й вони щодня сварилися з батьком з цього приводу і, може, зовсім розсварилися б, якби безмежна любов тітки до мене не стримувала її запальності.

Тітка на кілька років старша за батька. Після нещастя, яке його спіткало, батько виїхав з Польщі, взявши при розподілі спадщини свою частину грішми, а їй залишив родовий маєток Плошів. Тітка хазяйнує там уже більше тридцяти років, і хазяйнує дуже добре. Вона людина непересічна, тому я хочу сказати про неї кілька слів. У двадцять років вона була заручена з одним юнаком, який помер за кордоном саме тоді, коли тітка збиралась їхати до нього. З того часу вона відмовляла всім, хто сватався до неї, і залишилася старою панною. Після смерті моєї матері вона супроводжувала мого батька до Відня й Рима, де прожила кілька років, дуже ніжно піклуючись про брата, а згодом перенесла свою любов на мене. Це в повному розумінні справжня знатна дама, трохи деспотична, гордовита й вередлива, сповнена тієї самовпевненості, яку дає багатство й високе суспільне становище, і при всьому тому — втілення благородства й порядності. Під суворою зовнішністю в неї ховається золоте, лагідне серце, сповнене любові не лише до мого батька, до мене, до своїх близьких, а взагалі до всіх людей. Вона настільки благородна, що я, власне кажучи, не знаю, чи в цьому є якась її заслуга, — вона просто не здатна бути іншою. Її добродійність ввійшла в прислів’я. Вона ганяє старців і сільських бабів, як поліцейський, а опікується ними, як святий Вінцент а Пауло. Тітка дуже побожна. В її душу ніколи не закрадалось навіть найменшого сумніву. Все, що вона робить, робить на підставі непорушних принципів, тому вона ніколи не вагається у виборі шляху, тому вона завжди спокійна й дуже щаслива. У Варшаві тітку за її різкість прозивають «le bourreau bienfaisant»[6].

Деякі люди, особливо жінки, не люблять її; однак загалом вона користується великим авторитетом серед усіх суспільних верств.

Плошів розташований поблизу Варшави, а в Варшаві у тітки є власний дім. Тому зиму вона проводить у місті. І щозими намагається затягти мене до себе, щоб оженити. От і зараз я одержав від неї листа з таємничими натяками, в якому вона благає мене приїхати. Мабуть, таки доведеться поїхати, бо вже давно не був у Польщі, та й тітка пише, що старіється й хоче мене побачити, поки жива.

Відверто кажучи, я неохоче їду до Польщі. Знаю, що найзаповітніша тітчина мрія — оженити мене; отож під час кожного свого приїзду я гірко розчаровую її. Мене огортає страх від думки про такий рішучий вчинок, після якого треба буде розпочати якесь ніби інше життя, а я й від того, що прожив, уже досить стомився. Врешті щось обтяжливе є в моїх стосунках з тіткою. Як колись знайомі бачили в моєму батькові, так вона тепер бачить у мені людину з винятковими здібностями, від якої треба сподіватись великих звершень. Якщо я й надалі підтримуватиму в ній таку думку, то ніби зловживатиму її довір’ям; коли ж поясню їй, що не тільки великих звершень, а взагалі нічого не можна від мене сподіватись, то цим немовби наперед вирішуватиму своє майбутнє й завдам старенькій тяжкого удару.

Може, на моє нещастя, більшість близьких мені людей поділяє тітчину думку. Якщо я вже вгадав про це, то можу сам висловити і свою власну точку зору, хоч це буде нелегкою справою, оскільки я справді істота надзвичайно складна.

Я родився з дуже вразливими нервами, витонченими культурою цілих поколінь. У перші роки мого дитинства мене виховувала тітка, а після її від’їзду, як заведено в наших родинах, — бонни. Ми жили в Римі, в чужому середовищі, а батько хотів, щоб я добре знав свою мову, тому одна з моїх бонн була полька. Вона й досі мешкає в нашому будинку на Бабуїно й веде домашнє господарство. Батько теж приділяв мені багато уваги, особливо коли мені виповнилося п’ять років. Я приходив до нього в кабінет, і ми вели з ним довгі розмови, які дуже розвивали мене, може, навіть передчасно. Пізніше, коли наукова робота, археологічні пошуки та поповнення колекцій забирали в батька весь час, він знайшов мені вчителя, патера Кальві. Це був уже старий чоловік з надзвичайно добрим серцем. Над усе він любив мистецтво. Я гадаю, що навіть релігію він сприймав насамперед з її естетичного боку. Дивлячись у музеях па шедеври мистецтва або слухаючи музику в Сікстинській капелі, він забував про все на світі. Проте в цій глибокій пристрасті до мистецтва не було нічого язичницького, бо вона була викликана не сибаритством, не чуттєвою втіхою, а духовним почуттям. Патер Кальві просто любив мистецтво тією чистою і світлою любов’ю, якою могли її любити Ф’єзоле, Чімабуе чи Джотто, причому любов його була смиренною, бо сам він не мав найменшого таланту. Але чим менше він міг щось створити, тим глибше відчував красу, створену іншими людьми. Важко сказати, якому з мистецтв він поклонявся найбільше, мені здається, що в усьому він насамперед любив гармонію, яка відповідала його душевній гармонії.

Не знаю чому, але щоразу, коли я пригадую патера Кальві, я пригадую дідуся на картині Рафаеля, що стоїть перед святою Цецілією, заслухавшись у музику сфер.

Між моїм батьком і патером Кальві швидко зав’язалась приязнь, яка тривала