Без догмата - Генрік Сенкевич
Свято вдалося чудово. Треба визнати, що Сташевський уміє влаштовувати такі бали. Я приїхав з тіткою, але в вестибюлі нас відразу розлучили, бо Сташевський навмисне збіг зі сходів, щоб подати їй руку й повести нагору. Бідна моя тітонька має довгу горностаєву накидку, яку надягає на всі урочисті оказії і яку всі жартівливо називають «заслуженою пелериною». Ввійшовши до залу, я став неподалік від дверей, щоб роздивитись навкруги. Дивно почуваєш себе, коли після багаторічної відсутності опинишся серед земляків. Тоді глибоко усвідомлюєш, що вони тобі ближчі, ніж ті люди, яких ти зустрічав в інших країнах, та однак придивляєшся до них, вивчаєш і спостерігаєш за ними, ніби чужоземець. Особливо привернули мою увагу жінки.
Що не кажи, а товариство в нас у Польщі вишукане. Я бачив вродливі чи негарні обличчя, але всі вони мали на собі відбиток багатовікової, витонченої культури. Шиї і плечі жінок, незважаючи іноді на деяку округлість форм, нагадували мені севрський фарфор. У них є якась витонченість і довершеність. А які ніжки я бачив, які руки, які лінії голови! Правда, тут не наслідують Європи, тут справжня Європа.
Так я стояв з чверть години, роздумуючи ще й над тим, яку з тих голівок і з тих фігурок тітка призначає для мене. Тим часом приїхали Снятинські. Його я бачив кілька місяців тому в Римі, з нею теж був знайомий раніше. Вона мені дуже подобається, в неї надзвичайно миле обличчя, і вона належить до тих виняткових польок, які не поглинають життя своїх чоловіків, а віддають їм своє. За хвилину до нас підійшла якась молода дівчина; привітавшись зі Снятинськими, вона простягла мені ручку, обтягнуту білою рукавичкою, і спитала:
— Не впізнаєш мене, Леоне?
Це запитання трохи збентежило мене, бо в першу хвилину я справді не знав, хто вона, однак, щоб не здатись нечемним, я потиснув їй ручку, закивав головою і, всміхаючись, повторював:
— Чому ж! Аякже! Звичайно, звичайно!
Мабуть, у мене при цьому був досить дурний вираз, бо пані Снятинська розсміялась і сказала:
— Та ви справді не впізнали її, це ж Анелька, Анелька П.!
Моя двоюрідна сестра! Не дивно, що я її не впізнав! Я бачив її років десять чи одинадцять тому, ще в сукенці до колін. Пригадую, що це було в саду в Плотові; тоді вона була в рожевих шкарпетках, комарі страшенно кусали їй ніжки, і вона тупала ними, мов коник. Як же я міг тепер здогадатися, що ці груди, прикрашені фіалками, ці білі плечі, це чарівне личко з темними очима, одне слово, ця дівчина в повному розквіті — та сама плиска на тоненьких ніжках! Ох, яка ж вона гарна! Який метелик випурхнув з тієї личинки! Звичайно, я привітався з нею вдруге й дуже сердечно. Коли Снятинські відійшли, вона сказала мені, що її мама й тітка послали її по мене. Я взяв її під руку, і ми разом пішли в глиб залу.
Раптом у мене в голові сяйнула думка. Мабуть, тітка має на оці Анельку! Оце й увесь секрет, оце та несподіванка, приготована для мене! Тітка завжди дуже любила цю дівчину і завжди переймалася матеріальними клопотами її матері, пані П. Мене тільки дивувало, що мати й дочка не зупинилися в домі моєї тітки, але я не став про це розмірковувати, бо хотів придивитись до Анельки, яка тепер зацікавила мене більше, ніж будь-яка інша жінка. Я мав досить часу і для розмови, і для «екзамену», тому що ми йшли в другий кінець залу, а товкотнеча ставала все більшою. Цього року були модні рукавички середньої довжини, які не сягали ліктя, і я перш за все побачив, що оголена Анельчина рука, сперта на мою, вкрита досить густим пушком, який надавав шкірі темнуватого відтінку. Проте Анелька не брюнетка, хоч на перший погляд може здатися брюнеткою. Волосся в неї відливає бронзою. Очі світлі, але видаються чорними від надзвичайно чорних вій; а брови справді зовсім чорні й дуже гарні. Характерною особливістю її маленької голівки з невисоким лобом, власне, і є ця пишність волосся, брів, вій, пушку на щоках, дуже ніжного, мов шовк, і зовсім світлого. Все це разом може з роками трохи зіпсувати її вроду, однак тепер, коли вона ще така молода, це тільки означає буяння життєвих сил і робить її не холодною лялькою, а живою, палкою, чарівною жінкою.
Не можу не признатися, хоч я вибагливий і мої нерви не відгукуються на будь-які враження, Анельчина привабливість дуже на мене вплинула. Вона в моєму стилі. Тітка, якщо й чула про Дарвіна, то, мабуть, вважає його якимсь «паскудником», а сама мимоволі користується його теорією природного добору. Так! Вона в моєму стилі! Цього разу на гачок, наживлено неабияку принаду.
Наче електричний струм перебігав з її руки в мою. Зрештою я помітив, що і я справив на неї гарне враження, а це завжди підбадьорює. Екзамен, який я зробив їй як художник, теж мене задовольнив. Є обличчя, в рисах яких ніби відбиваються музика чи поезія. Саме таке обличчя в Анельки. В ньому немає нічого шаблонного. Дівчатам з шляхетських родин вихованням прищеплюють скромність, так як дітям прищеплюють віспу, — і в Анельці помітна така скромність і цнотливість, а за тією цнотливістю відчувається палкий темперамент. Що за поєднання! Це так, якби хтось сказав «невинне чортеня»!
Можливо, зрештою, що при всій своїй цнотливості Анелька трошки кокетлива; я вже помітив, що вона усвідомлює силу своїх чар. Так, приміром, знаючи, що в неї чудові вії, вона весь час без потреби то опускав їх, то піднімає. У неї також дуже мила манера піднімати голову й дивитись на співрозмовника. В перші хвилини нашої зустрічі вона ніяковіла й поводилася трохи вимушено, але незабаром ми вже розмовляли так, наче ніколи й не розлучалися відтоді, як зустрілися в Плошові,
Тітонька просто чудова зі своєю простодушністю,
