Засліплення - Еліас Канетті

— Такі гроші!

Фішерле відчуває, що тут ідеться про якусь давню історію, стає втричі пильнішим і окидає поглядом Кінові кишені, кишені незнайомця, жінчині підв’язки, — на жаль, з-під спідниці їх не видно, — сходи, біля яких лежать два великих пакунки, й підлогу в себе під ногами. В око йому впадають гроші. Він блискавично нахиляється й починає їх збирати. Його довгі руки снують між трьома парами ніг. Він то грубо відштовхує вбік чиюсь ступню, то ніжно підхоплює з підлоги банкноту. Фішерле не скрикує, коли йому наступають на пальці, — до таких прикрощів він звиклий. Не з усіма ногами він обходиться однаково. Кінові карлик відкидає, жінчині хапає, як швець, торкатися незнайомого чоловіка він узагалі уникає — робити це було б і марно, й небезпечно. Так він рятує п’ятнадцять банкнот, а працюючи, не забуває лічити й достоту знає, на якій спинився. Він спритно орудує навіть горбом. А бійка вгорі не вщухає. З досвіду в «Небі» Фішерле знає, що, коли б’ється пара, заважати не треба. Якщо пощастить, у них можна буде тим часом підгребти все. Пари скажені. З п’яти банкнот, які ще зосталися, чотири лежать трохи збоку, одна під ногою в незнайомця. Повзаючи за тими чотирма, Фішерле не спускає очей з цієї ноги. Вона ось-ось переступить кудись-інде, проґавити цієї миті не можна.

Аж тепер його помічає Тереза — трохи збоку він саме ніби злизує щось із підлоги. Руки він згорнув за спиною, гроші сховав між ногами й працює язиком, щоб ніхто, побачити його, не зрозумів, що він там визбирує. Тереза відчуває слабкість; це видовище додає їй снаги. Вона так переймається наміром карлика, немовби знає його з повитку. Тереза бачить, як сама шукає банкову книжку, тоді вона ще була в помешканні господинею. Зненацька вона виривається від сторожа й кричить:

— Грабують! Грабують! Грабують!

Вона має на увазі отого горба на підлозі, сторожа, злодія, має на увазі всіх людей і кричить, не вгаваючи, дедалі гучніше, без перепочинку, духу в неї стане на десятьох.

Чути, як нагорі грюкають двері, долинає важкий тупіт, лопотіння багатьох ніг на сходах. Портьє, що обслуговує ліфт неподалік, підходить неквапно. Навіть якби тут убивали дитину, своєї гідности він би не втратив. Уже двадцять шість років поспіль ліфт тут обслуговує він, тобто його сім’я, його справа — наглядати.

Сторож стоїть як укопаний. Він бачить, як щомісяця першого числа хтось приходить і, замість принести йому пенсію, забирає її в нього. На додачу він опиняється за ґратами. Його канарки здихають, бо їм нема кому співати. Вічко опечатують. Усе випливає на поверхню, і мешканці будинку ганьблять його дочку навіть у могилі. Він не боїться. Він через те дівча не спав. Він про дочку турбувався. Ось як він її любив. Їсти їй давав, пити давав, півлітра молока на день. Він на пенсії. Він не боїться. Навіть лікар каже: це легені. Відішліть її звідси! Атож, а на які гроші, прошу пана? Пенсія в нього йде на харчі. Такий уже він чоловік. Без харчів жити не може. Робота вимагає свого. Без нього будинку гаплик. Лікарняна каса? Ще чого! А якщо вона раптом повернеться до нього з дитиною? В оту крихітну комірчину. Він не боїться!

Фішерле, навпаки, гучно заявляє:

— Тепер мені страшно. — І квапиться сховати гроші Кінові до бічної кишені.

Потім він робиться ще меншим. Утекти не втечеш. Люди вже перечіплюються через пакунки. Він щосили притискає до себе лікті обох рук. Колишні гроші, ті, що на дорогу, сховані, туго згорнені, під пахвами. Добре, що в нього там стільки місця! Коли він одягнений, ніхто нічого й не помічає. Кинути за ґрати він себе не дасть. У поліції його роздягнуть і заберуть усе. Там він завжди злодій. Що вони знають про його фірму? Він мав би її зареєструвати! Аякже, щоб платити податки! Фірму він усе ж таки має. Довготелесий — бовдур. І треба ж було йому впізнати чистильника, і то в останню мить. Тепер гроші знов у нього в руках. Бідолаха! Гріх кидати його напризволяще. Вони ще заберуть у нього гроші. Цей одразу все віддасть. Надто вже добра в нього душа. Фішерле — чоловік вірний. Компаньйона не зрадить. Коли він буде в Америці, довготелесому доведеться подбати про себе самому. Тоді йому вже не допоможе ніхто. Біля Кінових колін Фішерле стає чимдалі меншим і меншим, від нього вже залишається самий горб. Часом горб стає щитом, за яким він зникає зовсім, черепашкою равлика, куди він ховається, скойками мушлі, що змикаються навколо нього.

Сторож стоїть, широко розставивши ноги, стоїть, мов скеля, втупившись у забиту на смерть дочку. Його руки, звиклі до роботи м’язів, і досі тримають квача на ім’я Кін. Тереза репетує, скликаючи мешканців «Терезианума». Вона ні про що не думає. У неї тільки й клопоту, щоб не захлинутись. Репетує вона машинально. І незле при цьому почувається. Вона вже бачить, що її-таки буде зверху. Буханці на неї вже не сиплються.

Десятки рук розводять застиглу четвірку. Тримають їх міцно, так ніби вони й досі б’ються. Довкола збирається натовп. До «Терезианума» вливається юрба перехожих знадвору. Службовці й люди, що поприходили заставити речі, наполягають на своїх привілеях. Вони тут удома. Нехай портьє, який двадцять шість років наглядає за ліфтом, дасть лад, повиганяє перехожих і позамикає в «Терезианумі» всі вхідні двері. На це в нього нема часу. Портьє нарешті пропхався до жінки, котра кликала на допомогу, й вважає, що він конче потрібний саме тут. Інша жінка, побачивши на підлозі карликів горб, із криком кидається надвір:

— Убили! Вбили!

Їй здалося, що горб — то труп. Що там коїться насправді, вона не знає. Вбивця, запевняє вона, — чоловік худющий і кволий, і як тільки він спромігся вбити, подивишся на такого — ніколи не скажеш. З револьвера, кидає хтось. Ну звісно, всі чули постріл. Його було чути за три вулиці. Та неправда ж, то в автомобілі шина луснула. Але тут таки стріляли! Натовп ніяк не хоче розлучитися з цим пострілом. Щодо скептика люди налаштовані вороже. Треба його затримати! Спільник! Хоче замести сліди! Зсередини надходять свіжі новини. Вони підтверджують те, що вже сказала жінка. Худющий — убивця. А труп на підлозі? Він живий. Це вбивця, він ховався. Хотів відповзти між ногами, а його й схопили. Найновіші повідомлення точніші.