Засліплення - Еліас Канетті

Один з поліцейських, відомий своєю доброю пам’яттю, лічить арештантів на пальцях: один, два, три.

— А четвертий де? — запитує він у портьє.

Той спостерігав усю цю бійку ображено і, коли всіх ворогів узяли під арешт, якраз устиг почистити свою каскетку. Портьє вже оговтався; про четвертого він нічого не знав. Поліцейський з доброю пам’яттю заявив, що той сам казав про чотирьох спільників. Портьє це заперечив. Уже двадцять шість років він, мовляв, дає тут лад. У нього троє дітей. Рахувати ж він, слід сподіватися, вміє. Люди йому допомогли. Ні про якого четвертого ніхто не знав. Четвертий — це вигадка, четвертий — це вигадка злодія, який хоче відвернути увагу від себе. Той хитрий собака знає, мовляв, чого мовчить. Таким поясненням залишився задоволений навіть мастак на добру пам’ять. Усі шестеро мали силу роботи. Трьох заарештованих обережно провели крізь рештки скляних дверей і натовпу. Кін зачепився за скалку, яка ще стриміла в дверях, і розірвав собі рукав. Коли вони підійшли до вартівні, на рукаві в нього виступила кров. Кілька ґав, що рушили вслід за ними, дивилися на ту кров із подивом. Вона здавалася їм чимось неймовірним. Це була перша ознака життя, яку подав Кін.

Тим часом люди майже всі порозходились. Одні знов сиділи за віконцями, інші благально чи вперто подавали у віконця свої речі. Службовці, однак, поблажливо перемовлялися кількома словами про останні події навіть зі злидарями. Вони вислуховували думки людей, не слухати яких було їхнім святим обов’язком. Що стало об’єктом злочину, спільної думки так і не дійшли. «Коштовності», — казали одні, а то не варто було б і збігатися. «Книжки», — стверджували інші, про це, мовляв, свідчить і місце події. Чоловіки статечніші радили дочекатися вечірніх газет. Більшість людей схилялися до того, що все сталося через гроші. Службовці їм заперечували, хоч і не так рішуче, як звикле: у кого стільки грошей, той до ломбарду, мовляв, не ходить. А може, вони вже заставили свої речі. Але й це було, мабуть, не так, бо всі, до кого вони зверталися б, упізнали б їх, а з-поміж службовців не було жодного, хто б не вважав себе тим, до кого вони могли звернутися. Декому було шкода свого рудого героя, більшість про нього вже й забули. Щоб не видатися черствими, ці вважали, що співчувати треба радше його дружині, хоч вона вже й стара. Одружитися на такій ніхто не схотів би. Шкода, мовляв, що змарнували стільки часу, але збавили його цікаво.

Приватна власність

У вартівні на заарештованих чекав допит. Сторож гарчав:

— Колеги, я не винен!

Тереза вирішила підкласти йому свиню й вигукнула:

— Він, перепрошую, вже на пенсії!

Ці її слова згладили погане враження, що його справило на колег панібратство сторожа. Посутнє зауваження про те, нібито він уже на пенсії, спонукало їх припустити, що йдеться таки про колишнього поліцейського. Вигляд він мав і справді грізний, і саме з огляду на це важко було повірити в чутку про широкомасштабне пограбування, яке намагався вчинити над ним другий арештант. Сторожа допитували. Той гарчав:

— Я не злочинець!

Тереза показала на Кіна (адже про нього забули) й промовила:

— То він украв, перепрошую!

Самовпевнена поведінка рудого змусила охоронців замислитись. Вони й досі не знали, хто перед ними. Терезина підказка була їм до речі. Троє накинулися на Кіна й безцеремонно обшукали його кишені. Витрусили купу пом’ятих грошей; нарахували вісімнадцять стошилінґових купюр.

— Це ваші гроші? — запитали Терезу.

— Хіба вони були пом’яті? Їх має бути вшестеро більше!

Вона розраховувала на всю суму, що стояла в банковій книжці.

Кіна спитали щодо решти грошей, той мовчав. Спершись на спинку стільця, незграбний, увесь якийсь зморщений, він стояв точнісінько так, як його й поставили. Хто його бачив, той був певен, що він ось-ось упаде. Але на нього ніхто не дивився.

Від ненависти до Терези той, що привів Кіна, взяв склянку води й підніс її до самого його рота. Кін не помітив ні склянки, ні цього добродіяння, отож іще один ворог приєднався до тих, хто знов заходився обшукувати його кишені. Якщо не брати до уваги кількох дрібняків, що їх знайшли в його гаманці, результат виявився ніяким. Дехто похитав головою.

— Де ви сховали гроші, чоловіче? — запитав комендант.

Тереза ошкірилась:

— А що я казала — злодій!

— Ви, добродійко, відверніться! — звернувся до неї комендант, на думку якого ця жінка була вбрана надто по-старомодному. — Його роздягнуть. Тут нічого немає.

Він зневажливо посміхнувся; йому, схоже, було однаково — дивитиметься ця стара калоша чи ні. Він знав: гроші однаково знайдуть, а те, що їх стільки в такої пришелепуватої, його дратувало.

— Хіба це чоловік? — відказала Тереза. — Це ж не чоловік! — І не зрушила з місця.

— Я не винен! — знов загарчав сторож і подивився на Кіна так, немовби хотів висловити тому щонайглибшу подяку за «презент». Він божився, що не винен — не в смерті дочки, а в принизливому обшуку, який чекав професора.

Троє поліцейських, котрі щойно обнишпорювали кишені в злодія, одночасно, мов за командою, відступили на два кроки назад. Жодному з них не хотілося роздягати цього зануду. Він був такий худющий! Цієї миті Кін упав на підлогу. Тереза скрикнула:

— Бреше!

— Він-бо нічого не каже! — гримнув на неї один з поліцейських.

— Казати всяк може, — заперечила Тереза.

Сторож кинувся до Кіна, щоб підвести його.

— Лежачого — це підлість, — сказав комендант.

Усі подумали, що рудий хотів бити того, котрий упав. Проти ніхто б нічого не мав, ця безпорадна худорба на підлозі дратувала людей. Заперечення викликало тільки зазіхання на їхні власні привілеї. Не встиг рудий підскочити до Кіна, як його схопили й відтягли назад. Потім підвели те нещасне створіння. Ніхто навіть не пустив шпильку з приводу його ваги, такий він був їм огидний. Хтось спробував посадити його на стілець.

— Нехай стоїть, симулянт! — сказав комендант.

Він хотів показати жінці, перед проникливістю якої йому було соромно, що й він добре бачить: це — комедія.

Поліцейські поставили те