Засліплення - Еліас Канетті
— Ваші папери крадені!
Тереза підпливла ближче. Вона могла підтвердити це під присягою. Той, хто так чи так згадував про крадіжку, мав рацію.
Кін тремтів від холоду. Він розплющив очі й утупився в Терезу. Вона стояла просто перед ним, погойдуючи плечима й головою. Вона пишалася тим, що він упізнав її; головною особою була вона.
— Ваші папери крадені! — знов заявив комендант; голос його пролунав уже спокійніше, ніж доти.
Розплющені очі не бачили його, зате їх він бачив дуже добре. Він вважав, що цю гру виграв. Досить здолати перший опір, далі все йде само собою. Очі злочинця втупилися в жінку, вп’ялися в неї і якось дивно застигли. Це неповноцінне створіння на додачу ще й свинувате.
— Та як вам не сором! — вигукнув комендант. — Ви ж бо майже голий!
Зіниці в злодія розширилися, зуби зацокотіли. Очі дивилися в той самий бік. «Чи це не справжнє оскління?» — запитав сам себе комендант і трохи вжахнувся.
Цієї миті Кін підніс руку й потягся нею до Терезиної спідниці. Він стис двома пальцями зборку, відпустив її, знову стис, відпустив і схопив іншу. Потім підступив на крок ближче; не зовсім довіряючи, здавалося, власним очам і пальцям, він наставив вухо, прислухаючись до шарудіння, яке його рука видобувала з накрохмаленої спідниці; ніздрі в нього посмикувались.
— Ну, годі з мене, паскуднику! — закричав комендант, добре помітивши це зухвале глузування носа. — Визнаєте себе винним чи ні?
— Де ж пак! — рикнув сторож.
Одначе на нього ніхто не цикнув, усі нетерпляче очікували, що скаже злочинець.
Кін роззявив рота — мабуть, тільки для того, щоб спробувати спідницю ще й на зуб, — та, коли рот був уже роззявлений, промовив:
— Я визнаю себе винним. Частина провини падає на неї саму. Я замкнув її, але навіщо їй було пожирати власне тіло? Вона свою смерть заслужила. Про одне тільки хочу вас попросити. Я трохи розгублений. Як ви поясните, що вбита стоїть тут? Я впізнав її по спідниці!
Розмовляв він дуже тихо. Всі підступили якомога ближче, намагаючись його зрозуміти. Обличчя в нього було напружене, як у вмирущого, що виказує найнестерпнішу свою таємницю.
— Гучніше! — вигукнув комендант, уникаючи поліційного окрику; він поводився скорше як у театрі.
Мовчання решти було зосереджене й важке. Комендант, замість наголошувати, які важливі його накази, покірно підійшов до решти. Сторож обома ліктями на всю їхню довжину спирався на плечі двох колег, що стояли поперед нього. Навколо Кіна й Терези утворилося коло. Воно замкнулося, в ньому не залишилося жодного порожнього місця. Хтось промовив: «Він несповна розуму!» — й постукав пальцем себе по лобі. Але відразу засоромився й похнюпив голову; його слова наштовхнулися на загальну цікавість, усі невдоволено зиркали на нього. Тереза стиха прошепотіла: «Але ж, перепрошую!» Вона була тут господиня, все крутилося навколо неї, від цікавости її розбирала нетерплячка; вона хотіла дати Кінові вибрехатись, потім настане її черга, решті доведеться прикусити язика.
Кін заговорив іще тихіше. Часом він хапався за краватку й поправляв її; проти великих загадок то була повсякденна його звичка. В очах глядачів це мало такий вигляд, неначе він забув, що стоїть у самій сорочці. Комендантова рука мимоволі потяглася по дзеркальце; він мало не підніс його до обличчя цього чоловіка. Бездоганно пов’язані краватки комендант любив; але цей чоловік був усього-на-всього злодій.
— Ви, певно, гадаєте, що я страждаю галюцинаціями. Загалом ні. Моя наука вимагає ясної голови, я не можу прийняти чорне за біле чи навіть одну літеру за іншу. Але останнім часом мені довелося багато чого зазнати; вчора я одержав звістку про те, що моя дружина померла. Ви знаєте, про що йдеться. Через неї я маю честь бути серед вас. Відтоді мене не полишає думка про мій процес. Сьогодні я, прийшовши до «Терезианума», натрапив там на свою вбиту дружину. З нею був наш сторож, мій вірний товариш. Він замість мене провів її в останню путь, я тоді не міг цього зробити. Не думайте, що я такий бездушний. Є жінки, забути яких не можна. Я скажу вам щиру правду: я вмисне не пішов на похорон, це було б мені понад силу. Адже ви розумієте мене, хіба ви не були одружені? Спідницю тоді потрощив на шматки і зжер різників собака. Може, вона мала дві спідниці. На сходах вона штовхнула мене. Вона несла пакунок, де були, як я здогадався, мої книжки. Я люблю свою бібліотеку. Це найбільша приватна бібліотека в місті. Від певного часу мені довелося її занедбати. Я був заклопотаний доброчинними справами. Після вбивства дружини я опинився далеко від своєї домівки. Не знаю, скільки тижнів минуло, відколи я пішов з помешкання. Цей час я непогано використав, час — це наука, а наука — це порядок. Окрім того, що я збирав невелику бібліотеку в голові, я взявся, як уже згадував, за доброчинну діяльність. Я рятую книжки, щоб їх не спалили. Я знаю одну свиню, яка живиться книжками, але про це краще не розповідати. Я запрошую вас послухати мою промову на суді, там я маю намір публічно зробити деякі викривальні заяви. Допоможіть мені! Вона не сходить з місця. Звільніть мене від цієї галюцинації! Загалом я ніколи цим не страждаю. Вона не дає мені спокою, боюся, вже понад годину. З’ясуймо обставини цієї справи, я хочу, щоб вам легше було мені допомогти. Я бачу всіх вас, ви бачите мене. Точнісінько так само стоїть біля мене покійна. Мені відмовили служити всі органи чуття, не лише очі. Хоч би що я робив, я чую спідницю слухом, я відчуваю її на дотик, я чую її нюхом, вона пахне крохмалом, а сама дружина поводить головою, як поводила нею ще за життя, вона навіть розмовляє, ось і кілька хвилин тому сказала: «Перепрошую». Її лексикон, щоб ви знали, складався з півсотні слів, одначе балакала вона не менше, ніж решта людей. Допоможіть мені! Доведіть, що вона мертва!
Ті, що стояли довкола, почали
