Засліплення - Еліас Канетті

— Яка підлота! Він помирає! — вигукнула Тереза.

А вона ж так раділа, що він ще дістане своє.

— Пане професор! — прохарчав сторож. — Не робіть цього!

Він був задоволений, що ніхто не цікавиться його дочкою, та все ж розраховував на свідчення цього доброго чоловіка.

Комендант зметикував, що трапилася непогана нагода провчити цю зарозумілу баберу по-чоловічому. Він різко схопив себе за дуже маленький ніс — цю велику свою біду. (Поза службою, на службі, всякчас, коли випадала вільна хвилина, він розглядав його в кишенькове дзеркальце й зітхав. Від труднощів ніс зазвичай виростав. Збираючись їх долати, комендант хутко переконувався в тому, що ніс на місці, адже так приємно було через кілька секунд геть забути про нього.) Тепер комендант вирішив роздягти злочинця тим більше.

— Усі ви недоумки, — почав він і хотів був додати ще щось, але воно стосувалося тільки його, тож він вирішив про це не казати. — У покійника очі розплющуються, а то їх не треба було б закривати. Симулянт не може собі цього дозволити. Якщо він розплющить очі, всі побачать, що вони не оскліли. Якщо заплющить, я не повірю, що він урізав дуба, тому що у покійників, як я вже сказав, очі розплющуються. Смерть, якщо очі не оскліли й не розплющені, ламаного шеляга не варта. Вона просто ще не настала. Мене не піддуриш. Запам’ятайте це, панове! Що ж до заарештованого, то попрошу вас подивитися на його очі!

Комендант підвівся, відсунув убік стола, за яким сидів, — такі труднощі він, замість обходити їх, також усував, — ступив до суб’єкта, що повис на руках в охоронця, й товстим своїм, білим середнім пальцем дав добрячого щигля спершу по одній, а потім по другій повіці. Поліцейські відчули полегкість. Вони вже потерпали, що натовп забив чоловіка на смерть. Вони втрутилися досить пізно. Через це можуть виникнути ускладнення, треба пам’ятати про все. Натовп дозволяє собі чортзна-що, представники влади повинні мати ясну голову. Перевірка очей справила переконливе враження. Комендант — чоловік хоч куди. Тереза рвучко скинула вгору голову. Так вона привітала врятовану покару. У сторожа засвербіли кулаки — як завжди, коли справи його йшли на лад. Коли такий свідок залишився живий, то чом би й не потішитись! Повіки в Кіна посмикувалися під цупкими нігтями коменданта. Він удавався до свого експерименту знов і знов, сподіваючись відкрити цьому типу очі на багато чого, наприклад, на його туполобість, — симулювати смерть, коли в тебе не оскліли очі! Щоб показати такі буцімто мертві очі, треба ж їх спершу розплющити. Однак вони не розплющувались.

— Відпустіть його! — наказав комендант жалісливому підлеглому, який і далі невтомно тримав свій тягар. Водночас він схопив цього впертого негідника за комір, струсонув його й аж розізлився, такий той був легенький. — І отаке ще зважується красти! — кинув він зневажливо.

Тереза ошкірилася до нього. Він починав їй подобатись. Оце чоловік. Тільки ніс нікудишній. Сторож (заспокоївшись, позаяк його вже не допитували, занепокоєно, позаяк ніхто не звертав на нього уваги) розмірковував про те, як цю історію найкраще подати. Він завжди мав власну голову на в’язах; пан професор — не злодій. Він, сторож, вірив у те, в що вірив він, а не в те, що хтось там казав. Від того, що когось там струсонуть, ще ніхто не помирав. Як тільки Кін оклигає, він забалакає, і тоді здійметься буча.

Комендант поглумився з цього вішака ще трохи, а тоді заходився роздягати його власноруч. Піджака він кинув на стіл. За ним полетіла камізелька. Сорочка була стара, але пристойна. Комендант порозстібав ґудзики й пильно придивився до проміжків між ребрами. Там справді нічого не було. У ньому наростала відраза. На своєму віку він багато чого бачив. Робота зводила його з усілякими людцями. Такої худорби йому ще не траплялося. Такому місце в кунсткамері, а не у вартівні. Зрештою, у нього тут що — балаган?

— З черевиками й штаньми розберіться самі, — наказав комендант підлеглим і, глибоко ображений, відійшов від арештанта. Він згадав про свій ніс і схопився за нього. Ніс був надто куций. Хіба про такий забудеш! Комендант похмуро сів за свій стіл. Той знову стояв не так. Хтось його пересунув. — Ніяк не поставите мій стіл як слід! Сто разів уже кажу! Телепні!

Ті, що вовтузилися з черевиками та штаньми злодія, нишком ошкірилися, решта виструнчились. «Авжеж, — міркував комендант, — таких типів треба до нігтя. Вони викликають у суспільстві обурення. Аж недобре стає, коли бачиш отаке. Навіть їсти не хочеться. А як не хочеться їсти, далеко не заїдеш! Тут треба мати терпець. На такі випадки не зайве було б запровадити тортури. У середні віки поліції легше жилося. Коли в чоловіка такий вигляд, то найкраще — накласти на себе руки. На статистиці це не позначиться, для неї він великої ваги не має. А цей, замість укоротити собі віку, корчить із себе покійника. У такої тварюки ні сорому ні совісти. Одному соромно навіть за власний ніс, тому що він ледь-ледь куціший, ніж потрібно. А інший живе собі, не знаючи клопоту, й краде. Треба всипати йому перцю. Земля родить натур усіляких. Одні наділені діловитістю, здоровим глуздом, ясним розумом і хитрістю, в інших на кістках нема й на палець жиру. Звідси випливає, що роботи в тебе гай-гай скільки; не встигнеш дістати дзеркальце, а вже треба його ховати.

Так і вийшло. Штани й черевики поклали на стіл, і те, й те оглянули, чи нема десь подвійного дна. Дзеркальце зникло в окремій, спеціально для нього пришитій внутрішній кишеньці. В самій сорочці — шкарпетки з нього поскидали також — цей тип, тремтячи, прихилився до одного з поліцейських. Усі втупилися в його литки.

— Не його, — промовив мастак на пам’ять.

Він нахилився й постукав по литках. Вони були справжні. Недовіра закралась і в нього. У глибині душі він вважав цього чоловіка чимось ненормальним. Тепер він бачив, що перед ними небезпечний симулянт.

— Не варто, панове! — прогарчав сторож.

У відповідь на його пораду комендант лише здивовано звів брови. Він швидко ухвалив рішення (у нього взагалі часто зринали несподівані ідеї), махнув рукою на вкрадені в жінки, але не знайдені гроші й