Засліплення - Еліас Канетті
— Краще вже плачте, пане арештант!
Він справедливо здогадувався, що в школі за сміх «відмінно» не ставлять.
Майже всі вже повідпускали своїх сусідів. Дехто вийшов із кола. Кільце розпалося, напруження спало. Навіть не вельми видатні з-поміж цих людей почали складати власну думку. Той, про кого забули, згадав про свою склянку води. Ті, на кого спирався сторож, завважили цього чоловіка й тепер за його зухвале панібратство залюбки надавали б йому по шиї. А сам він загарчав:
— Ти ба, як розбалакався!
Коли Кін знов поринув у свої дослідження, було вже пізно. Врятувати його міг тільки якийсь новий, приголомшливий номер програми. Він ще раз удався до того самого. Тереза відчула, що перехресний вогонь захоплення згасає.
— З мене, перепрошую, годі! — сказала вона; адже він — не чоловік.
Кін почув її голос і здригнувся. Вона позбавила його будь-якої надії, чого-чого, а цього він не сподівався. Він гадав, що вона, коли вже змовкла, і в усьому іншому помалу зійде нанівець. Він саме розчепірив пальці, щоб уже не відчувати примари. Насамкінець, розраховував він, зцілення настане в очах; найважче боротися з оманою зору. Цієї миті Тереза й озвалася. Він не помилився. Вона сказала: «Перепрошую!» Тепер він мусить починати все спочатку; яка несправедливість, робота величезна, його відкинуто на кілька років назад; так він сказав сам собі — й закляк у тій позі, в якій його застав її голос: спина згорблена, пальці на обох руках судомно випростані, зовсім поруч із нею. Замість говорити, Кін мовчав, сміятися й плакати він забув; він не робив нічого. Так він сам легковажно втратив рештки симпатії до себе.
— Клоун! — вигукнув комендант.
Він уже зважився втрутитись, але це слово вимовив усе ж таки на англійський манір; враження освічености, яке на нього справив Кін, було незгладиме. Комендант роззирнувся, щоб переконатися, чи його зрозуміли. Мастак на пам’ять повторив це слово з німецькою вимовою. Він розумів, що камендант має на увазі, й пояснив, що це — правильна вимова. Від цієї хвилини на нього впала підозра в тому, що він знає англійську. Комендант трохи зачекав, як відреагує на «клоуна» вилаяний арештант. Він потерпав, що той скаже щось дуже освічене, й уже приготував таку саму відповідь: «Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут державних слуг не присвячував себе навчанню». Фраза ця йому сподобалася. Він схопив себе за ніс. Одначе Кін не дав йому нагоди скористатися нею, і тоді комендант розлючено закричав:
— Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут слуг не знає, що таке атестат зрілости!
— Де ж пак! — гаркнув сторож. Усе це були підступи супроти нього, супроти його дочки, про яку тепер кожне може плескати язиком що завгодно, не дають дівці спокою навіть у могилі.
Кін був надто пригнічений, щоб хоч поворухнути губами. Процес дедалі ускладнюється. Убивство — це вбивство. Хіба ж ці нелюди не спалили такого собі Джордано Бруно? Он навіть з якоюсь галюцинацією, і то він бореться марно, а де ж йому взяти снаги переконати неосвічених присяжних у тому, що він такий важливий?
— Хто ви, добродію, власне, такий? — вигукнув комендант. — Ви нарешті перестанете мовчати чи ні?
Він узяв Кіна двома пальцями за рукав сорочки. Йому хотілося розчавити його між нігтями. Що це за освіченість, коли вона спроможна сказати лише кілька фраз, а у відповідь на розумні запитання мовчить? Справжня освіченість — вона в поведінці, в істинному мистецтві бездоганного допиту. Суворий, знову сповнений усвідомлення власної переваги, комендант зайшов за стіл. На дерев’яному кріслі, в якому він зазвичай сидів, лежала єдина в цій вартівні м’яка подушка з вишитим червоною ниткою написом: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Ці слова нагадували підлеглим, що вони, навіть коли його, коменданта, тут не було, не мали права зазіхати на подушку. Він помічав за ними підозрілий потяг підкладати її під себе. Кількома впевненими рухами комендант поправив подушку: перше ніж він сідав, «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» мала лягти паралельно його очам, які не пропускали жодної нагоди покріпитися цими словами. Він став до крісла спиною. Нелегко було відвести погляд від подушки, ще важче було сісти так, щоб її не пересунути. Комендант опускався повільно; на хвилю він затримав сідницю. Аж побачивши «ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ» і з цього боку там, де треба, він дозволив собі накрити її. Щойно він сів, у нього зникла будь-яка повага до будь-якого злодія, хай навіть той мав щось більше, ніж атестат зрілости. Комендант хутко кинув останній погляд у дзеркальце. Краватка, як і сам він, сиділа вільготно й досить вишукано. Зачесаний назад чуб застиг у жирі, не стирчала жодна волосина. А ніс був закороткий. Саме ніс і дав йому поштовх, — бракувало тільки його, — і комендант рішуче розпочав допит.
Його люди були на його боці. Він сказав «клоун» — і вони з ним погодились. Позаяк заарештований став нудний, усі згадали про власну гідність. Мастак на пам’ять увесь аж палав. Він налічив чотирнадцять пунктів. Як тільки комендантські нігті зневажливо випустили Кіна, цього в самій сорочці підвели до столу. Там його відпустили. Він тримався на ногах сам. І добре робив. Бо якби впав був тепер, йому ніхто б не допоміг. Усі покладалися на його власні сили. Кіна вважали впертим комедіантом. У його худорбу вже не вірили по-справжньому. Він вочевидь не помер із голоду. Гордий батько аж злякався того, що в сина такі гарні твори. Тепер видно, що виходить із грамотіїв.
— Ви впізнаєте цей одяг? — запитав у Кіна комендант і показав на піджак, камізельку, штани, шкарпетки й черевики, що захарастили собою весь стіл.
Він пильно дивився заарештованому в очі, намагаючись помітити, який вплив справлять на того його слова. Комендант був сповнений незламної рішучости діяти за певною системою і взяти злочинця в облогу.
Кін кивнув головою. Він
