Засліплення - Еліас Канетті
Тереза вже майже дійшла додому. Гумові шпалери вже давно розімкнулися, люди порозходились. Град також ущух. Зате поверталися буденні речі. Вони були дуже прості, не такі багаті, зате ніхто не мав сумніву, що їх застанеш і вони будуть твої. Спинившись перед своїм під’їздом, Тереза промовила: «То воно, перепрошую, й добре, що він одружився. Тепер усе дістанеться мені». Про те, який капітал вона дала б у позику панові Вульґеру, Тереза почала сушити собі голову аж тепер. Таких справ не залагоджують без угоди й підпису. Вона має право зажадати великих відсотків. А крім того, паю в комерції. Красти — забудьте. Добре, що хоч до цього не дійшло. І як можна бути такою легковажною й розкидатися грішми! Ніхто нічого не віддає назад. Так уже в людей ведеться.
— Що з паном професором? — гаркнув сторож і заступив їй дорогу.
Тереза злякалася й помовчала. Вона міркувала, що відповісти. Якщо заявити, що її чоловік був злодій, цей донесе. З доносом їй не хотілося поспішати. А то поліція ще знайде гроші, які вона одержала на господарство, й скаже, що їх треба зарахувати. А він-бо дав їй ті гроші сам.
— Я не бачив його вже цілісінький тиждень! Часом не помер?
— Ще чого, перепрошую, помер! Живий-живісінький! Помирати й не збирається.
— Я так і подумав, що занедужав. Щирі вітаннячка від мене, якось зайду навідати. Бажаю йому всього найліпшого!
Тереза лукаво схилила голову й запитала:
— Часом не знаєте, де він? Він аж-аж-аж мені потрібен, через гроші на господарство.
Дурисвіта сторож піймав у професоровій дружині. Його хотіли позбавити «презенту». Сам професор ховається, щоб нічого йому не давати. До того ж ніякий він не професор. Це він зробив його таким, власними силами. Ще кілька років тому його звали доктором Кіном. Таке звання, либонь, нічого не варте! Він добряче погрів чуба, поки всі мешканці в будинку почали називати його професором. Задурно не працює ніхто. За роботу дають пенсію. Хаптурок йому від цієї худорби не треба, він хоче «презенту», бо це пенсія.
— То, кажете, — знову гримнув він на Терезу, — чоловіка немає вдома?
— А немає, перепрошую, вже цілий тиждень немає. Каже, йому остогидло. Раптом їде кудись, а мене кидає саму. Грошей на господарство немає. Хіба так можна? Хтілось би мені знати, о котрій він тепер лягає спати? Порядні люди лягають о дев’ятій.
— Як хтось пропадає безвісти, люди заявляють у поліцію.
— А якщо він, перепрошую, пішов сам! Сказав, що прийде.
— Коли?
— Коли схочу, каже, він завше був такий, думає тільки про себе, перепрошую, а друге ж бо теж людина. Хіба я винна?
— Гляди мені, гівноїдко, зараз я піду його шукати! Якщо він нагорі, обоє кісток не позбираєте. А сто шилінгів я з нього злуплю. Той паскуда ще побачить, що я з ним зроблю! Загалом я не такий, але тепер буду такий!
Тереза вже поспішала попереду. В його словах вона вчула ненависть до Кіна, яка додала їй снаги. Досі вона боялася сторожа, бо він був у Кіна єдиний і нездоланний товариш. І ось цього дня їй уже вдруге всміхається щастя. Сторож, як побачить, що вона каже щиру правду, допоможе їй. Усі проти того злодія. Чому він злодій?
Сторож гучно хряснув за собою дверима помешкання. Його важка від люті хода налякала пожильців, які мешкали під Кіновою бібліотекою. За багато років вони звикли до мертвої тиші. На сходи висипали люди, про щось сперечаючись. Угадали всі: то сторож. Досі професор був його улюбленцем. Сусіди ненавиділи Кіна через отой «презент», яким сторож при першій-ліпшій нагоді колов їм очі. Мабуть, професор уже не хоче платити. Має рацію, але прочухана він таки заслужив. Без прочухана у сторожа нікому не минається. Збуджені сусіди не розуміли тільки, чому не чути голосів, долинало лише добре знайоме грізне тупання.
А сторож був такий розлючений, що обшукував помешкання мовчки. Свій гнів він просто так не марнував. Він думав знайти Кіна й провчити його на науку всім. Зуби його скреготали, за ними збиралися десятки прокльонів. Руде волосся на кулаках ставало дибки. Він відчув це, коли в новій Терезиній спальні заходився головою відсовувати вбік шафи. Той гад міг сховатися де завгодно. Тереза снувала за ним з розумінням. Де спинявся він, там спинялася й вона, куди зазирав він, туди зазирала й вона. Він майже не звертав на неї уваги, вже за кілька хвилин вона стала для нього неначе його власною тінню. Тереза здогадувалася, що він ледве стримує свою чимдалі глибшу ненависть. Разом з його ненавистю зростала і її. Чоловік не тільки виявився злодієм, він ще й кинув напризволяще її, беззахисну жінку. Вона мовчала, щоб не заважати сторожеві. Що ближче вони опинялись одне до одного, то менше вона його боялася. Коли вони входили до її спальні, вона ще пропустила його вперед. Відімкнувши дві інші кімнати, вперед пішла вона сама. Колишню її комірчину поряд із кухнею він оглянув мимохідь. Він уявляв собі Кіна лише в кімнаті великій, хоч і також у схованці. В кухні йому раптом скортіло перебити весь посуд. Але потім стало шкода кулаків, він сплюнув на плиту й залишив усе, як було. Звідти він почвалав знов до кабінету. Дорогою надовго затримався біля вішака з одежею, розглядаючи його. Кін на ньому не висів. Величезного письмового стола він просто перекинув. Для цього йому довелося скористатись обома кулаками, й він жорстоко помстився за таку ганьбу. Запустивши руку в полицю, він вигріб на підлогу кілька десятків
