Засліплення - Еліас Канетті

вирішила в поліцію поки що не заявляти — доки не скінчаться гроші, які вона одержала на господарство востаннє. Вона хотіла довести поліції, що чоловік зник з усім капіталом, а їй не заповів жодного гроша. Вирушаючи до крамниці, вона обходила сторожа десятою дорогою. Боялася, що він почне розпитувати про пана професора. Досі сторож, щоправда, не давав про себе знати, але першого числа він з’явиться неодмінно. Першого числа кожного місяця він отримував свої чайові. Цього місяця він не дістане нічого, і вона вже уявляла собі, як він жебратиме під дверима. Тереза мала твердий намір прогнати його з порожніми руками. Ніхто не примусить її щось віддати. А якщо він поведеться нахабно, то вона донесе на нього в поліцію.

Одного дня Тереза вдягла найкращу свою крохмальну спідницю, яка робила її молодшою. Синій колір цієї спідниці був ледь-ледь світліший, ніж тої, іншої, котру вона носила щодня. Сліпучо-біла блузка пасувала до такої спідниці дуже добре. Тереза відімкнула двері до нової спальні, пропливла до дзеркальної шафи, промовила: «А ось і я!» — й ошкірилась до самих вух. Вигляд вона мала років на тридцять, а на підборідді в неї була ямка. Ямки — це гарно. Тереза домовилася з паном Вульґером про побачення. Помешкання тепер її, і пан Вульґер може приходити. Вона хоче спитати в нього, як їй найкраще вчинити. У книжки вкладено мільйони, й вона ладна виділити дещо і йому. Панові Вульґеру потрібен капітал. Тереза знає, хто чоловік тямущий. Ні, таких гарних грошенят вона не проґавить. Хіба вона з них щось має? Заощаджувати — це добре, а заробляти — ще краще. Зробиш справу — і вже маєш удвічі більше. Про пана Вульґера вона не забула. Його не забуде жодна. У жінок завше так. Кожній кортить завоювати його собі. А вона хоче, щоб і їй щось перепало. Чоловіка нема. Він уже не повернеться. Вона не розказуватиме, що він скоїв. До неї він ніколи не ставився добре, одначе то був усе ж таки її чоловік. Тим-то краще не розказувати. Красти вмів, а бути тямущим не вмів. Якби всі були такі, як пан Вульґер... Пан Вульґер має голос. Пан Вульґер має очі. Вона дала йому ім’я — Пуда. Гарне ім’я, а пан Вульґер — найкращий. Вона знає багатьох чоловіків. Чи ж бодай один із них до вподоби їй так, як пан Вульґер? То нехай він це доведе, якщо на думці в нього щось погане. Нехай не думає. Нехай приходить. Нехай ще раз скаже про розкішні клуби. Він так гарно каже про це.

Пригадуючи ті слова, вона погойдується перед дзеркалом з боку в бік. Аж тепер Тереза відчуває, яка вона гарна. Вона скидає спідницю й розглядає свої розкішні клуби. Таки правда. Який же він тямущий! Не тільки цікавий. Він — усе. Звідки він про це знає? Її клубів він ніколи не бачив. Просто меткий на око. Придивляється до жінок. Потім питає, коли їх можна випробувати. Чоловік має бути рішучим. А то це не чоловік. Чи ж хоч одна скаже йому «ні»? Тереза обмацує свої клуби його руками. Вони м’які, як його голос. Вона зазирає ямкою йому в очі. Вона йому щось подарує, каже вона. А тоді повертається до дверей і бере в’язку ключів, яка там висить. Перед дзеркалом вона, побрязкуючи в’язкою, передає йому цей подарунок і шепоче, що йому вільно входити до її кімнат, коли він забажає. Вона знає, що він не злодій, навіть коли її не буде вдома. Ключі падають на підлогу, і їй соромно, бо він їх не підхоплює. Вона гукає: «Пане Пуда!» — й питає, чи можна їй називати його просто «Пуда». Він нічого не каже, він ніяк не нарозкошується клубами. Це так гарно. Їй дуже хочеться почути його голос. Вона розповідає йому про велику таємницю. У неї є ощадна книжка, і він може взяти її на зберігання. Чи не сказати йому й пароль? Вона жартує. Вона боїться, що він зажадає від неї пароль, а вона не скаже. Доки не взнає його краще. Вона знає його так мало. Але ж він нічого не попросив. Де він? Вона шукає його в себе на клубах, там їй холодно. Гаряче їй на грудях. Тепер його руки там, під блузкою, але самого його нема. Вона шукає його в дзеркалі й знаходить там свою спідницю. Вона має такий вигляд, неначе нова, і синій колір нівроку, кращого й не треба, бо вона, Тереза, вірна панові Пуді. Тереза знову вдягає спідницю, вона їй личить, а якщо пан Пуда схоче, Тереза скине її знов. Він прийде вже сьогодні й залишиться на цілу ніч, він приходитиме щоночі, він такий молодий. У нього є гарем, задля неї він його розпустить. Через те, що одного разу він повівся вульгарно? Таж у нього таке прізвище! Він не винен, що в нього таке прізвище. Вона впріла, зараз вона піде до нього.

Тереза підібрала з підлоги знехтувані ключі, ретельно замкнула двері, висварила себе за те, що скористалася дзеркалом у просторій кімнаті, хоч у комірчині була невеличка щербата скалка, й на всі груди розсміялася, бо марно сягнула рукою по ключі до внутрішньої кишені — в цій спідниці кишені не було. Власний сміх видався їй чужим, Тереза ніколи не сміялась, вона подумала, що в помешканні сміється хтось чужий. На душі в неї стало моторошно — вперше, відколи вона лишилася сама. Тереза хутко зазирнула до схованки, де лежала її ощадна книжка; та виявилась на місці. Отже, грабіжників у помешканні не було, вони насамперед поцупили б ощадну книжку. Про всяк випадок Тереза взяла її з собою. У під’їзді вона, проходячи повз сторожа, низько нахилилася. Вона мала з собою багато грошей і потерпала, що саме сьогодні він зажадає від неї чайових.

Надворі від жвавої метушні й гучного гомону на душі в Терези стало ще радісніше. Вона квапно полинула на своє свято, її мета була в центрі міста. Гамір від вулиці до вулиці наростав. Усі чоловіки озиралися на неї. Тереза це бачила, але жила вона для одного чоловіка. Вона завжди мріяла жити для якогось одного чоловіка, а тепер ось так і вийшло. Якийсь автомобіль, знахабнівши, трохи не наїхав на неї. Вона скинула оком на водія, сказала: «На вас, перепрошую, я не маю часу!» — і обернулася до небезпеки спиною. У майбутньому від пролетарів її захищатиме Пуда. Вона й сама