Засліплення - Еліас Канетті
Кін підняв з підлоги книжки. Їхня доля засмутила його, ще дужче його засмутив той незнайомець; шкода, що він зник, Кін міг би сказати йому ще дещо. Він тихенько й лагідно кинув йому вслід:
— Але ж вона вже померла, можна не сумніватися, повірте мені, вона нас не чує!
Кричати гучніше Кін не зважився. Він знав, чому той чоловік утік. Цієї жінки боялися всі; коли вчора він завів про неї мову з Фішерле, той зблід. Від її ім’я віяло жахом, досить було почути його, щоб скам’яніти. Фішерле, цей крикливий, галасливий Фішерле, переходив на шепіт, коли починав розповідати про її сестру-близнючку, а незнайомець, в якого Кін відкупив книжки, не повірив у те, що вона померла. Чому він утік? Чому він такий боягуз? Адже Кін довів би йому, що вона мала померти, її смерть була чимось само собою зрозумілим, вона випливала з її природи, сказати правильніше, з її становища. Ця жінка занапастила сама себе, занапастила своєю жадобою до грошей. Можливо, вдома вона мала якісь припаси, хто знає, де вона складала харчі, — на кухні, в колишній своїй комірчині для служниці (власне, сама вона була всього-на-всього економка), під килимами, за книжками, одначе всьому настає край. Кілька тижнів вона мала чим харчуватися, потім усе скінчилось. І ось вона побачила, що всі припаси вийшли. Але помирати не лягла. Так зробив би, бувши нею, він. Краще будь-яка смерть, аніж нікчемне життя, вважав Кін. А вона, дійшовши до божевілля в своїй жадобі запопасти заповіт, почала пожирати себе, шматок за шматком. До останньої своєї хвилини вона бачила перед собою заповіт. Вона клаптями здирала з себе плоть, ця гієна, вона жила коштом того, що пожирала власне тіло, вона їла криваве м’ясо невареним — як же вона його варила б? — а тоді, коли від неї зостався лише кістяк, померла, цупка спідниця вкривала голі кості й мала такий вигляд, немовби її напнув рвучкий вітер. Насправді спідниця була така самісінька, як завжди, тільки вітер видув з-під неї Терезу. Її знайшли, зламавши одного дня двері помешкання. Той брутальний і вірний найманець, сторож, ніде не міг знайти свого господаря. Він щодня стукав у двері й, не дістаючи відповіді, дуже тривожився. Так він прочекав кілька тижнів, а тоді зважився зламати двері. Помешкання було міцно замкнене ззовні. Зламавши двері, сторож побачив труп і спідницю. Так їх разом і поклали в домовину. Де професор, ніхто не знав, а то б йому повідомили про похорон. Йому пощастило, адже він на очах у всіх перехожих не плакав би, а сміявся б. За домовиною йшов сторож, тільки він і був у жалобі, та й то лише з відданости своєму одвічному господареві. Величезний різників пес скочив на домовину, звадив її на землю й схопив накрохмалену спідницю. Шматуючи її, пес розкусив собі до крови пащу. Сторож гадав, що спідниця на покійниці, адже вона була Терезі рідніша від рідної сестри, та позаяк голодний пес украй озвірів, проганяти його чоловік не зважився. Він тільки стояв і збентежено дивився, як клапті спідниці, заюшені кров’ю цієї могутньої тварини, один по одному зникали в її пащі. Кістяк поїхав далі. Позаяк за ним уже ніхто не йшов, його викинули на велике звалище за містом, жодне кладовище жодного віровизнання його не прийняло б. До Кіна послали гінця зі звісткою про її жахливу смерть.
Цієї миті поріг скляних дверей переступив Фішерле й сказав:
— Ви, бачу, вже йдете.
— Все ж таки добре, що я замкнув на замок, — промовив Кін.
— Мене? На замок? Не посмієте!
Фішерле злякався.
— Вона цю смерть заслужила. Я й досі до пуття не знаю — вміла вона добре читати й писати чи ні.
Фішерле зрозумів.
— А моя не вміє грати в шахи! Що ви на це скажете? Неподобство, еге ж?
— Я б хотів знати подробиці. Доводиться вдовольнятись дуже скупими відомостями. Чоловік, який сповістив про це, від мене втік.
Насправді Кін прогнав його сам, але йому було соромно зізнатися Фішерле про ту жахливу обітницю.
— А пакунка той віслюк покинув! Дайте його сюди! Я й так усе ношу, понесу і його.
Сказавши це, Фішерле згадав про вчорашнє братання й вибачився перед Кіном за те, що звернувся до нього на «ви», — просто в ньому дає про себе знати, мовляв, колишня шанобливість. Насправді Фішерле вже зневажав його, бо тепер був учетверо багатший від нього. Те, що він з Кіном узагалі розмовляє, карлик вважав ласкою зі свого боку, і якби не остання, п’ята, частина капіталу, то він просто мовчав би. До того ж його чимраз дужче починало цікавити Кінове житло. Можливо, його дружина й справді померла. Усе свідчить про це. Бо якби вона була жива, то вже давно повернула б собі чоловіка. Такого дурного чоловіка з такими грішми поверне собі кожна. В її божевілля Фішерле не вірив, у всіх отих дрібницях, які про неї розповідав Кін, не було нічого незвичайного. Те, що цей кволий, худющий чоловік замкнув когось на замок, а тим більше таку промітну жінку, здавалося йому смішним і неймовірним. Вона зламала б двері, годі й сумніватись, а якщо в неї не всі вдома, то й поготів. Виходить, вона померла. Але що тепер буде з помешканням? Якщо в ньому коштовності, то однаково є що взяти, а якщо там лише повно книжок, то не завадило б їх бодай заставити. Саме помешкання можна було б за кругленьку суму продати. Так чи так, а сталося лихо, і якийсь капітал — чи то великий, чи то малий — лежав без діла.
Надворі Фішерле заклопотано подивився знизу вгору на Кіна й запитав:
— Ну, любий друже, то що ми робитимемо з тими чудовими книжками, які зосталися вдома? Тої повійниці не стало, і книжки тепер самі.
Він щільно склав випростані пальці правої руки, схопив їх лівою і раптом розломив надвоє, так ніби власноруч скрутив тій повійниці в’язи. Кін був вдячний йому за це нагадування,
