Засліплення - Еліас Канетті
— Спершу поквитаємося з ґудзиками, шановний пане, а вже потім візьмемося за жінок! Жінок і ґудзиків докупи звалювати не можна!
Маючи такі перспективи на майбутнє, донести до Кіна покійну Терезу було неважко. Її ім’я дорогою від сінного базару за церквою до вестибуля книжкового відділу в забуття не кануло. Після того, як «сліпого» поранило на війні, розуму й пам’яти в нього вистачало тільки на імена та різновиди жінок. Поставши в скляних дверях з вибалушеними очима, втупленими в голі Терезині сідниці, він вигукнув її ім’я, підбіг до Кіна й, щоб скоріше виконати шефів наказ, відразу наступив компаньйонові на ногу.
Кін перемінився на виду. Він побачив, як Тереза підходить до нього. Вона втекла з дому. Синя спідниця вилискує. Божевільна, вона підсинювала її й підкрохмалювала, підсинювала й підкрохмалювала. Кін сполотнів і зробився, як неживий. Вона його шукає, він їй потрібен, їй потрібна нова снага для її спідниці. Де поліція? Цю жінку треба заарештувати, негайно, вона небезпечна для суспільства, вона покинула напризволяще бібліотеку, поліція, поліція, чому нема поліції, а-а, поліція прибуде аж о десятій сорок, ото напасть, якби ж тут був Фішерле, хоч би Фішерле, той не боїться, він одружений на її сестрі-близнючці, він знає, що й до чого, він з тією покінчив, порішить і цю, синя спідниця, який жах, який жах, чому вона не вмирає, чому не вмирає, нехай же помре, зараз-таки, у скляних дверях, поки не дійшла до нього, поки не заходилася його бити, поки не роззявила рота, десяток книжок, якщо вона помре, сотню, тисячу, половину бібліотеки, всю, ту, що в голові Фішерле, тоді вона неодмінно помре, навіки, це багатство, він присягається, він віддасть цілу бібліотеку, тільки нехай помре, помре, помре, помре остаточно!
— На жаль, вона померла, — повідомляє «сліпий» по-справжньому скорботно, — і переказує щире вітання.
Разів десять просить Кін повторити йому цю втішну звістку. Подробиці його не цікавлять, він ніяк не може натішитися самим фактом і, пойнятий сумнівами, щипає власні кістки й гукає себе на ім’я. Збагнувши, що йому не причулося й не примарилось, що він нічого не сплутав, Кін запитав, чи відомості надійні й звідки пан про це знає. З вдячности він був дуже чемний.
— Тереза померла й переказує щире вітання, — повторив «сліпий» невдоволено. Коли він побачив цього чоловіка, його мрія геть охляла. Джерело, сказав він, надійне, але називати його він, мовляв, не має права. За пакунок він хоче чотири з половиною тисячі шилінгів. Але потім він повинен знов узяти його з собою.
Кін поквапився сплатити свій борг грішми. Він боявся, що цей чоловік зажадає бібліотеки, обіцяної йому під присягою. Яке щастя, що сьогодні вранці Фішерле взяв її всю до себе! Кін не зміг би сповнити свою обітницю тут-таки, Фішерле поруч не було, то де ж би він отак відразу взяв книжки? Про всяк випадок Кін швиденько розплатився, щоб цей вісник щастя пішов. Якщо Фішерле, про якого Кін не знав, де він, раптом відчує небезпеку, то прибіжить, щоб його попередити, і бібліотека пропаде. Присяги присягами, а бібліотека понад будь-яку присягу.
«Сліпий» довго перелічував гроші. Коли йдеться про такі величезні суми, чайові — не дрібниця; можна було б, звісно, попросити на чай, але ж він уже не жебрак. Він — службовець фірми з великим обігом капіталу. Свого шефа він любив, адже той поклав край ґудзикам. Наприклад, якщо він дістане зараз сто шилінгів чайових, то сьогодні ж таки купить собі кілька бабенцій. Проти цього шеф нічого не може мати. За давньою звичкою «сліпий» простяг руку й сказав, що він — не жебрак, а просто уклінно просить. Кін з осторогою поглянув на двері, йому здалося, що наближається якась тінь, тицьнув чоловікові в долоню купюру, — випадково то виявилися сто шилінгів, — відштовхнув його рукою від себе й благально промовив:
— Ідіть уже, та хутчій, хутчій!
У «сліпого» не лишилося часу пошкодувати про те, який він непутящий, можна ж було попросити й більше, але він надто захопився наслідками такої удачі. До Фішерле він прийшов, гучно розмовляючи сам із собою; його просто-таки розпирало від любови та грошей, але карлика більше цікавило те, чим завершилося крутійство «сліпого», ніж його медові слова. Фішерле трохи повагався, перше ніж узяти в «сліпого» свої гроші, він не вихопив їх у того з рук, — коли сума така незначна, а розчарування таке велике, то поспішати не варто. Стовідсотковий успіх його ошелешив. Він кілька разів уважно перелічив гроші, приказуючи:
— Оце характер! Оце в чоловіка характер! Фішерле, з таким характером треба бути насторожі!
«Сліпий» сприйняв цей «характер» як камінець у свій город і хутко згадав про сотню, затиснену в лівій руці. Він підніс її карликові під ніс і вигукнув:
— Погляньте на мої чайові, пане шеф, я не жебрачив! Коли людина дає сто шилінгів на чай, то це — добра людина!
І вперше відтоді, як Фішерле очолив свою нову фірму, частину здобичі він віддав, — такий він був заклопотаний характером свого ворога.
Цієї хвилини наперед пропхався крамар, чия черга була остання, як і напередодні. Його кисле обличчя «сліпому» припало не до смаку. Цей добродушно — а такий він був, власне, від природи, — порадив крамареві зажадати чайових. Шеф це почув. І тільки-но крамар, ця гадина потайна, яка завше думала лише про власну вигоду, підступив до нього ближче, Фішерле мимоволі очумався й гримнув:
— Тільки спробуйте!
— Та де вже мені! — відказав сіромаха.
Відучора він, хоч трохи й поспав, добряче-таки підупав на силі. Нахабством тут нічого не візьмеш, це він уже затямив. Щоправда, він затято й твердо ще вірив, що той, справжній пакунок сховано десь у церкві, але сховано дуже хитро, тож його ніхто не може знайти. Тим-то він полишив цей шлях, обравши інший. Він залюбки став би таким самим маленьким, як Фішерле, щоб дізнатися, чим той дише, а краще
