Засліплення - Еліас Канетті

Останні слова крамар почув; він уже призвичаївся вловлювати інтонацію обох голосів. Коли гучна суперечка стихла, він зацікавлено, хоч і неквапно, підкрався ближче і нагодився саме під ту хвилину, коли розмова перейшла на нього. Нещирість карлика його обурила, і він ще завзятіше повернувся до своєї роботи, як тільки ті двоє пішли з церкви.

Фішерле зважився на тяжку жертву. Він одвів Кіна, щоб на завтра той оклигав, до найближчого готелю й ледве стримав злість через величезні чайові, які фахівець у книжковій галузі викинув там з його, Фішерле, грошей. Коли Кін, сплативши рахунок за два номери, хоч можна було цілком обійтися й одним, додав іще п’ятдесят відсотків від загальної суми на чай, так ніби Фішерле, позаяк ішлося ж і про його номер, схвалював таке божевілля, і коли Кін згодом, усвідомивши, мабуть, свою провину, з усмішкою заглянув йому в очі, Фішерле трохи не затопив йому в пику. Навіщо ж зайве тринькати гроші? Яка різниця, скільки даси портьє на чай — один шилінг чи чотири шилінги? Через кілька днів усе й так буде в кишені Фішерле і їхатиме разом з ним до Америки. Портьє від такої дрібниці не забагатіє, а Фішерле на цю суму збідніє. І оце перед таким нещирим типом ще й маєш на задніх лапках ходити! Ну звісно, Кін дратує його лише задля того, щоб він, Фішерле, біля самісінької мети втратив терпець і, забувши про все на світі, сам дав привід звільнити його. А він і сьогодні порозстилає папір, понакладає гори книжок, побажає на добраніч і терпляче вислухає перед сном усі оті божевільні імена, а завтра підхопиться о шостій, коли ще сплять навіть повії та злочинці, спакує книжки й знов ламатиме кумедію. Найгірша шахова партія була б йому до душі більше. Адже цей довготелесий і сам не вірить у те, що він, Фішерле, вірить у його несправжні книжки. Фішерле хоче тільки переконати Кіна в тому, що поважає його, але поважає лише доти, доки це йому вигідно, жодної секунди довше. Як тільки Фішерле збере всі гроші на дорогу, він скаже йому все, що про нього думає. «Знаєте, хто ви такий, добродію? — крикне він. — Ви — звичайнісінький собі авантурник! Ось ви хто такий!»

Перехвилювавшися зранку, пополудні стомлений Кін лежав у ліжку. Зчиняти шамотню через цей відпочинок серед білого дня йому не хотілось, і він не роздягався. Фішерле вже кілька разів запитував, чи не пора братися за книжки, але Кін у відповідь лише байдуже стенав плечима. Приватна бібліотека, яка й так була в безпеці, тепер цікавила його багато менше. Ця переміна не пройшла повз увагу Фішерле. Він нюхом відчував якісь хитрощі, що їх мав розгадати, невеличку шпарину, крізь яку можна було б завдати кілька хоч і незначних, проте дошкульних ударів. Він раз у раз питав про книжки. Чи панові бібліотекарю все ж таки не важко їх тримати? Адже ні голова його, ні книжки не звикли лежати в ліжку. Це, звісно, не його діло, але безлад у голові — справа кепська. Може, сказати, нехай принесуть ще кілька подушок, щоб голова лежала рівніше? А коли Кін і взагалі різко повертав голову, коротун уже не приховував свого страху й вигукував: «На Бога, обережно!» Якось він навіть підскочив до Кіна й підставив під праве вухо долоні, щоб підхопити книжки. «Вони ж бо повипадають!» — докірливо сказав він.

Помалу йому пощастило повернути Кінові бажаний настрій. Той згадав про свої обов’язки, облишив зайві розмови й лежав спокійно і нерухомо. Якби ж тільки цей коротун трохи помовчав. Від його слів та поглядів на душі в Кіна ставало тривожно, немовби бібліотеці загрожувала страшна небезпека, чого насправді, либонь, не було. Надмірна турбота стає нестерпною. До того ж нині, як на нього, доречніше було думати про ті мільйони, життю яких загрожувала небезпека. Фішерле здавався йому надто ощадливим. Він був — вочевидь через горб — дуже заклопотаний власним тілом і переносив своє піклування й на господаря. Він називав речі своїми іменами, яких краще не вимовляти, й чіплявся за чуба, очі та вуха. Навіщо? Всі знають, що в голові стане місця для чого завгодно, тільки натури дріб’язкові звертають увагу на зовнішні подробиці. Досі він тягарем не був.

Та Фішерле не міг угомонитися. З носа в Кіна потекло, і він, пролежавши довгенько нерухомо й нічого не роблячи з носом, вирішив — просто через те, що в усьому любив лад, — узятися за велику важку краплю на самісінькому кінчику. Він дістав носову хустину й уже хотів був висякатись, але цієї миті Фішерле гучно застогнав:

— Стривайте, стривайте, хвилиночку, я зараз!

Він вихопив у Кіна з рук хустину — власної Фішерле не мав, — обережно підніс її до носа й підхопив краплину, мов коштовну перлину.

— А ви знаєте, — сказав він, — я у вас не залишусь! Ви зараз висякалися б, і книжки через ніс повипадали б! Вам не треба пояснювати, який вигляд вони мали б. Не до серця вам книжки! Ні, в такого я не залишусь!

У Кіна відібрало мову. В глибині душі він визнавав, що Фішерле має рацію. Саме через це його ще дужче обурив зухвалий тон, яким розмовляв карлик. Йому здавалося, ніби вустами Фішерле промовляє він сам. Під тиском книжок, яких коротун навіть не читав, він помітно змінися. Давня теорія Кіна дістала блискуче підтвердження. Не встиг він придумати, що відповісти, як Фішерле знов заходився сваритись; поступливість господаря його просто вразила. Нічим не ризикуючи, він сваркою вилив з душі всю злість через оті ганебні чайові.

— Уявіть собі, що висякавсь я! Що б ви на це сказали? Ви звільнили б мене негайно! Культурна людина так не робить. Чужі книжки викуповуєте, а з власними обходитесь, як із собакою. Колись у вас раптом не стане грошей, дарма, та якщо у вас не стане й книжок, то що ви робитимете тоді? Хочете на старість піти жебракувати? Я не хочу. Оце такий ви фахівець у книжковій галузі! Погляньте на мене! Хіба я фахівець у книжковій галузі? Ні! А як я обходжуся з книжками? Я обходжуся з ними бездоганно, як шахіст із королевою, як повія зі своїм сутенером або — краще скажу так, щоб ви мене зрозуміли: як мати з