Засліплення - Еліас Канетті

Він намагався говорити своєю звичною мовою, як колись, але в нього нічого не виходило. На думку спадали тільки добропристойні слова, і позаяк вони були добропристойні, то він сказав собі: «Теж непогано!» — й залишився ними задоволений.

Кін устав, підійшов до нього впритул і з почуттям гідности промовив:

— Ви нахабний каліка! Негайно ж вийдіть з моєї кімнати! Я вас звільняю!

— То ви ще й невдячний! Жид пархатий! — закричав Фішерле. — Чогось кращого від жида пархатого годі й чекати! Негайно вийдіть з моєї кімнати, або я покличу поліцію! Платив я. Відшкодуйте мої витрати, або я поскаржусь! Негайно!

Кін завагавсь. Йому здавалося, що платив він сам, та коли йшлося про гроші, певности він ніколи не мав. До того ж він здогадувався, що карлик замірився його ошукати, й Кін, звільняючи свого вірного слугу, хотів принаймні прислухатися до його порад і більш не наражати книжок на небезпеку.

— Скільки ви за мене виклали? — запитав він, і голос його пролунав уже зовсім не так упевнено.

Фішерле, знову відчувши раптом на спині свого такого тяжкого горба, глибоко вдихнув повітря й, коли вже справи його складаються так кепсько, коли вже з Америкою, схоже, нічого не вийде, коли вже в тому, що все так обернулося, винна його дурна голова, коли вже він ненавидить себе, свою дрібність, свою дріб’язковість, своє дрібненьке майбутнє, свою поразку перед самісінькою перемогою, свій жалюгідний заробок (проти королівського багатства, яке він завиграшки збив би через кілька днів), коли вже цей початковий заробок, цей дріб’язок, на який йому чхати хотілося, він залюбки, якби його не було так шкода, пожбурив би Кінові межи очі разом із так званою бібліотекою, на яку йому срати хотілося, — то він відмовляється й від тих грошей, що їх Кін викинув на номери в готелі й портьє. Він сказав:

— Я від цих грошей відмовляюсь!

Ці слова далися йому так важко, що тон, яким він вимовив їх, сповнив його більшою гідністю, ніж Кіна весь його довгий зріст і суворий вигляд. У цій відмові вчувалося ображене людинолюбство й усвідомлення того, що й найкращі наміри люди можуть зрозуміти геть навпаки.

Тепер Кін почав усе розуміти. Адже досі він не заплатив карликові з його заробітку жодного гроша, звісно ж, не заплатив, про це ніколи й мова не заходила, і той, замість повернути собі хоча б власні гроші, які витратив, відмовився від усього взагалі. Він звільнив Фішерле через те, що шляхетна турбота про його, Кінову, бібліотеку, змусила карлика вдаватися до непристойних висловів. Він обізвав його калікою. А кілька годин тому, коли на нього, Кіна, кинули всю столичну поліцію, оцей самий каліка врятував йому життя. То завдяки карликові в нього все так добре організовано й забезпечено, ба навіть те, що він вирішив узятися за доброчинну діяльність — заслуга того ж таки каліки. Він, Кін, такий недбалий, що влігся на ліжко сам, не вклавши спати книжок, а коли слуга, як це й велів йому обов’язок, нагадав про те, що книжки лежать незручно і їм загрожує небезпека, він почав виганяти його з номера. Ні, так низько він іще ніколи не падав. Щоб просто через упертість грішити супроти духу власної бібліотеки! Кін поклав руку на карликів горб, лагідно натис на нього, немовби хотів сказати: «Не журися, он у решти людей горб у голові»; ет, дурниці, решти взагалі нема, позаяк решта — всього-на-всього люди, тільки ми, двоє щасливців, не люди, — й наказав:

— Пора розпаковувати, любий пане Фішерле!

— Я теж так гадаю, — відповів той, ледве стримуючи сльози.

Перед ним спливла Америка — величезна, оновлена Америка, яку не потопить жоден такий дріб’язковий авантурник, як Кін.

Голодна смерть

Невеличке свято примирення зблизило їх. Крім спільної Любови до освіти, а отже, й до розуму, вони мали багато чого такого, що однаково сприймали й відчували обидва. Кін уперше розповів про свою божевільну дружину, яку він тримає під замком удома, де вона нікому не завдасть шкоди. Щоправда, там і його велика бібліотека, та позаяк книжками дружина, мовляв, досі анітрохи не цікавилася, то в своєму божевіллі вона навряд чи здогадується, що її оточує. Така тонка натура, як Фішерле, розуміє, звичайно, що розлука з бібліотекою для нього дуже болісна. Але в більшій безпеці, ніж у тієї божевільної, яка думає тільки про одне — про гроші, не може бути жодна книжка в світі. Сяку-таку заміну бібліотеці він, мовляв, носить із собою. І Кін показав на гори книжок, які вони тим часом понаскладали; Фішерле віддано кивнув головою.

— Так, так, — провадив далі Кін, — ви не повірите, є люди, котрі тільки те й роблять, що думають про гроші. У вас гарна риса — не брати грошей, навіть коли їх пропонують від душі. Я хочу вам довести, що причина колишніх моїх випадів проти вас — всього-на-всього примха, можливо, навіть моє усвідомлення власної провини. Мені хотілося б сплатити вам за образи, які ви мусили мовчки проковтнути. Такою платою вважайте моє пояснення того, як воно ведеться на світі насправді. Повірте мені, любий друже, є люди, котрі не тільки іноді, а завжди, кожнісінької години, кожнісінької хвилини, кожнісінької секунди свого життя думають про гроші! Ба більше, я зважуся стверджувати, що тут може йтися навіть про гроші чужі. Таких натур не лякає ніщо. Знаєте, чого шантажем вимагала від мене дружина?

— Якусь книжку! — вигукнув Фішерле.

— Це можна було б іще зрозуміти, хоч і не без суворого осуду, бо злочин — то злочин. Ні, заповіту!

Фішерле про такі випадки вже чув. Він і сам знав одну жінку, яка намагалася щось таке скоїти. Щоб відповісти довірою за довіру, він пошепки розповів Кінові ту таємничу історію, тільки спершу настійливо попросив ніколи його не виказувати, бо він, Фішерле, може накласти за це головою. Кін був непомалу збентежений, почувши, про кого йдеться — про рідну дружину Фішерле.

— Тепер я можу вам зізнатися, — вигукнув він, — ваша дружина з першого погляду нагадала мені про мою власну! Вашу звати Тереза? Я не хотів тоді завдавати вам болю, тому про своє враження не сказав.

— Ні, її звати «пенсіонерка», іншого ім’я вона не має. Коли вона ще не була «пенсіонеркою», її звали «Тонюня», бо вона з біса гладка.

Імена не збігались, але все інше збігалося. В