Засліплення - Еліас Канетті
— Не падайте! Візьміть пакунок додому й приходьте з ним завтра до церкви рівно о дев’ятій! Моє шанування!
— Як?! А мій заробіток?
— О, даруйте, я такий забудькуватий.
Випадково це знову виявилося правдою.
— Прошу!
Фішерле віддав крамареві решту заробітку.
Той вирушив («Завтра о дев’ятій? Сьогодні, любий мій!») до церкви. За однією з колон він знову став навколішки й, молячись — на той випадок, якщо хтось нагодиться, — розгорнув пакунок. У ньому були книжки. Зник останній сумнів. Його обдурили. Справжній пакунок був десь-інде. Крамар знов загорнув книжки, сховав їх під лаву й заходився шукати. Молячись, він нишпорив по церкві й, не кидаючи молитися, зазирав під кожну лаву. Він намагався нічого не проґавити, адже ще одна така нагода випаде не скоро. Не раз він майже діставався до заповітної таємниці, але це виявлявся всього-навсього чорний молитовник. Через годину його вже сповнювала невгасима ненависть до тих молитовників. Ще через годину в нього запекло в крижах, а з рота висолопився й повис язик. Губи в крамаря ще ворушилися, немовби бурмотіли молитву. Обшукавши всю церкву, він почав спочатку. В нього вистачило глузду не робити машинально те саме ще раз. Він знав: те, що прогледів один раз, прогледиш і вдруге, тому почав діяти в іншій послідовності. О такій порі люди завертали до церкви рідко. Він пильно прислухався до кожного незвичного звуку й, почувши щось, одразу завмирав. Одна богомолка затримала його на двадцять хвилин, він боявся, що вона відкриє священну таємницю поперед нього, й не зводив з неї очей. Поки вона була в церкві, він не важився навіть сісти. В пообідню пору — він уже навіть не знав, скільки часу шукає, — крамар, петляючи, перебирався зліва до третього ряду праворуч, а справа до третього ряду ліворуч. Це була остання послідовність, яку він придумав. Надвечір він ліг де припало на підлозі й, смертельно стомлений, заснув. Хоч мети своєї він і досяг, та перше ніж минули два тижні, того самого вечора, коли настав час замикати церкву, його розбуркав і виставив за двері паламар. Справжнього пакунка крамар забув у церкві.
Викриття
Коли Фішерле, завзято підморгуючи, постав на порозі скляних дверей, Кін привітав його поблажливою усмішкою. Від милосердя, якому він віднедавна служив, його душа розм’якла й стала схильною до алегорій. Вона запитувала себе, що має означати поблимування оцих меланхолійних маячків; умовні сигнали витекли з неї разом з бурхливим потоком кохання. Кінова віра, непорушна, як і його недовіра до людства, що споганює книжки, витала в улюбленій галузі. Він шкодував, що Ісус, цей дивний марнотрат, виявився таким легкодухим. Пригадуючи, скількох людей той нагодував, зцілив, утішив словом, Кін думав про те, скільки книжок можна було б урятувати тими чудесами. Він відчував, що теперішній його стан душі споріднений зі станом душі Ісуса. Багато чого Кін зробив би так само, тільки об’єкти любови здавалися йому хибними, як хибними вони були в японців. Позаяк у ньому й досі ще жив філолог, він вирішив, поки на землю повернуться спокійніші часи, взятися за докорінно нове текстологічне дослідження Євангелій. Можливо, насправді Ісусові йшлося зовсім не про людей, а варварська ієрархія фальсифікувала одвічні слова свого засновника. Несподівана поява Логоса в Євангелії від святого Івана саме внаслідок традиційного тлумачення, яке вказувало тут на грецький вплив, давала вагомий привід для підозр. Кін відчував у собі достатньо вчених знань, щоб дійти до істинного походження християнства, і хоч він був не перший із тих, хто справжні слова Спасителя кинув людству, завжди ладному їх слухати, а все ж таки не без певних внутрішніх підстав сподівався, що його тлумачення залишиться остаточним.
А ось карликове тлумачення навислої небезпеки залишилося, навпаки, непоміченим. Якусь хвилю Фішерле застережливо підморгував, кліпаючи навпереміну то одним оком, то другим. Кінець кінцем він кинувся до Кіна, схопив його за руку, прошепотів: «Поліція! — найстрашніше слово з тих, котрі він знав. — Тікайте! Я подамся попереду!» — і всупереч тому, що обіцяв, знову став на порозі, чекаючи, як же подіють його слова. Кін по-страдницькому звів погляд угору — не в небо, а, навпаки, в пекло на сьомому поверсі. Він заприсягнувся собі повернутись на те священне підгір’я, можливо, ще сьогодні ж таки. До глибини душі зневажав він нечестивих фарисеїв, які не давали йому спокою. Перш ніж наказати своїм довгим ногам рухатися, він, як справжній святий, не забув подякувати карликові за попередження, вклонившись хоч і незграбно, зате низько. На той випадок, якщо він через боягузтво зрадить свій обов’язок, Кін насварився власній бібліотеці спалити її. Він твердо переконався, що його вороги не з’являлися. Чого вони боялись? Моральної моці його заступництва? Він клопотався не про грішників, він клопотався про безневинні книжки. Якщо за цей час бодай з однієї з них упаде хоч волосина, про нього довідаються з іншого боку. Він знав також Старий Заповіт і залишав за собою право на помсту. «Ох ви ж чорти! — вигукнув він. — Ви чигаєте на мене десь у засідці, а я покидаю ваше болото з високо піднесеною головою! Я нічого не боюся, бо за мною стоять незліченні мільйони». Він показав пальцем угору. Потім неквапно пустився тікати.
Фішерле не спускав з нього очей. Він не мав бажання викидати свої гроші з Кінової кишені на якихось пройдисвітів. Потерпаючи, що з’являться чужі заставники, він підганяв Кіна руками й носом. У його зволіканні він убачав гарантію власного майбутнього. Все ж таки цей чоловік вочевидь мав характер і забрав собі в голову дістатися до колись уже виплаченої винагороди за знахідку саме цим,
