Засліплення - Еліас Канетті
Рештою шляху до їхньої мети Фішерле скористався для того, щоб на прикладі численних історій показати, який небезпечний його товариш — отой стрункий, на вигляд такий порядний і сумирний пан. Він, мовляв, так довго бився на війні, що став лютий, як чорт. За цілий день він, буває, не поворухнеться, нікого й пальцем не скривдить. Та скажи йому зайве слово, і він може дістати свій старий військовий револьвер і пришити тебе до місця. Навіть у судах на нього немає управи, він чинить усе в безтямному стані й носить при собі лікарську посвідку. Поліція його знає. «Навіщо цього чоловіка заарештовувати? — сказали собі поліцейські. — Адже його однаково виправдають». До речі, він не вбиває людей одразу на смерть. Він цілиться в ноги. Через кілька тижнів підстрелені оклигують. Тільки в одному випадку жарти з ним кепські. Це коли йому ставлять багато запитань. Запитань він не може терпіти. Скажімо, хтось цілком безневинно цікавиться його здоров’ям. Ще мить — і той, хто питає, вже труп. Бо в таких випадках його, Фішерле, товариш стріляє просто в серце. Така вже в нього звичка. Він не може нічого з собою вдіяти. Потім сам-таки й шкодує про це. Поки що на смерть він уклав так шістьох. Усі ж бо знають про цю його небезпечну звичку, й тільки шестеро про щось його спитали. А загалом з ним чудово можна залагоджувати будь-які оборудки.
Крамар не вірив жодному слову. Але він мав бурхливу уяву. Він бачив перед собою гарно вбраного чоловіка, який пристрілює тебе відразу, не встигнеш і виспатись. Тож крамар поклав собі запитань про всяк випадок не ставити, а таємницю вивідати якось інакше.
Фішерле приставив до губів пальця й сказав:
— Цсс!
Вони підійшли до церкви, де їх чекав «сліпий»; у його очах стояла собача відданість. За цей час він не озирнувся на жодну жінку, він тільки знав, що вони проходили повз нього табунами. Сповнений щастя, він був радий обходитися з колегами привітно; цих бідолах через три дні звільнять, а ось він знайшов собі місцину на все життя. Крамаря «сліпий» привітав так щиро, ніби не бачив його сто років. За церквою ця трійця підібрала Фішерку. Вона вже хвилин з десять не могла відхекатися — так бігла. «Сліпий» лагідно поплескав її по горбу.
— То як, старенька! — прохрипів він, сміючись усім своїм блідим, зморшкуватим обличчям. — Сьогодні нам непогано ведеться!
Можливо, колись він зробить цій старенькій приємність. Фішерка на все горло верещала. Вона знала, що її торкається рука не Фішерле, й усе ж таки казала собі, що це він, і чула грубий голос «сліпого». Її вереск переходив від жаху до захвату, а від захвату до розчарування. Фішерле мав голос знадливий. Ось кому б вигукувати назви газет! Газети вихоплювали б у нього з рук. Та він був надто вишуканий, щоб працювати. Він стомився. Як на неї, нехай уже краще залишається шефом.
Адже на додачу до голосу він мав ще й гострі очі. Ось із-за рогу з’явився чистильник. Фішерле помітив його перший і, наказавши решті: «Ані руш!», побіг йому назустріч. Потім відвів чистильника під дашок над входом до церкви, забрав у нього пакунок — той тримав у руках пакунок так само, як його туди й уклали, — і взяв із пальців правої руки дві сотні. Далі дістав п’ятнадцять шилінгів і тицьнув їх чистильникові в долоню, яку йому самому ж таки довелося й розтулити. Після цього неоковирні вуста чистильника спромоглися промовити першу фразу його звіту.
— Усе минуло щасливо, — почав він.
— Бачу, бачу! — вигукнув Фішерле. — Завтра рівно о дев’ятій. Рівно о дев’ятій! Тут. Рівно о дев’ятій тут!
Чистильник рушив незграбною, важкою ходою, розглядаючи свою винагороду. По довгій хвилі він промовив:
— Таки так.
До самого «Неба» він боровся зі своєю звичкою і зрештою зазнав поразки. П’ятнадцять шилінгів дістануться дружині, п’ять він проп’є. Так і сталося. Хоча спершу він хотів пропити все.
Аж тут, під церквою, Фішерле збагнув, яку невдалу комбінацію придумав. Якщо зараз він передасть пакунок Фішерці, крамар, що стоїть поруч, усе добре побачить. Як тільки він зметикує, що пакунок в усіх той самий, чудовій таємниці гаплик. Цієї миті Фішерка, немовби розгадавши його думки, сама підійшла до нього під дашок і сказала:
— Тепер моя черга.
— Не так швидко це робиться, люба моя! — гарикнув він на неї й дав пакунок. — Рушай!
Жінка квапно пошкандибала геть. За її горбом решта двоє не бачили пакунка, якого вона несла.
«Сліпий» тим часом намагався пояснити крамареві, що бабенції — це казна-що. Насамперед треба мати добру роботу, пристойну роботу, таку, на якій очі можна тримати розплющеними. Сліпота — теж казна-що. Люди гадають, коли хтось на вигляд сліпий, то з ним можна дозволяти собі що завгодно. Якщо ти чогось домігся, то бабенції приходять самі, десятками, просто вже не знаєш, де їх усіх покласти. Голодранці в цьому ділі ні бісового батька не тямлять. Вони, мов собаки, роблять це де приспічить. Він не такий, чорт забирай! Йому подавай пристойне ліжко, матрац із кінського волосу, гарну грубу, щоб не чаділа, й жінку в соку. Вугільного чаду він не може терпіти, це в нього ще від війни. З першою-ліпшою, приміром, він не злигається. Колись, як іще старцював, то намагався не проґавити жодної. Тепер він придбає собі одежину пристойнішу, грошей у нього скоро буде як полови, і бабенцій він вибиратиме. Вишикує їх цілих сто штук, обмацає всіх — не конче голих, можна й так, — і візьме з собою трьох-чотирьох. Більше він за один раз не попорає. А з ґудзиками все, покінчено.
— Доведеться завести двоспальне ліжко! — зітхнув «сліпий».
— Бо де ж я тих трьох товстуль покладу?
Крамар був заклопотаний іншим. Він витягував шию, силкуючись зазирнути за горб Фішерки. То має вона пакунок чи вона пакунка не має? Чистильник прийшов з пакунком, а пішов з порожніми руками. Навіщо Фішерле потяг його під дашок? Поки вони тут стоять, не видно ні самого Фішерле, ні чистильника, ні Фішерки. Пакунок переховують у церкві, ну звісно! Прекрасна ідея! Хто
