Засліплення - Еліас Канетті
Цього дня Фішерле на її газету навіть не глянув. Фішерка не здивувалася, адже газета була несвіжа, а вона бажала йому лише добра й думала тільки про те, що він уже давно нічого не читав — хто знає, звідки він прийшов. Коротун схопив її за плечі — вона була така сама на зріст, як і він, — трусонув і прокаркав:
— Агов, люди, ходіть усі сюди, я для вас щось маю!
Усі, крім сухотного кельнера, який не давав цьому євреєві собою командувати, нічим не цікавився й незворушно залишився біля шинквасу, — загалом, отже, три душі, — кинулися до Фішерле й від нетерплячки трохи його не задушили.
— У мене кожне може заробити по двадцять шилінгів за день! Роботи на днів зо три.
— Вісім кілограмів туалетного мила, — хутко підрахував мандрівний крамар, що хворів на безсоння.
«Сліпий» із сумнівом подивився Фішерле у вічі.
— Не завадило б! — буркнув чистильник.
Фішерка звернула увагу на слова «в мене» і суму не дочула.
— Річ у тім, що я відкрив власну фірму. Якщо дасте підписку, що все принесете шефові, тобто мені, я вас візьму!
Їм кортіло спершу почути, про що йдеться. Але Фішерле остерігався виказувати фірмові таємниці. Це окрема галузь, а більше, ніж те, що це — галузь, він нічого не скаже, категорично заявив горбун. Зате першого дня він видасть кожному по п’ять шилінгів авансу. Це було приємно чути. «Я, що нижче підписався, зобов’язуюсь негайно розрахуватися готівкою за кожен ґрош, одержаний за дорученням фірми «Зіґфрід Фішерле». Я беру на себе цілковиту відповідальність за можливі збитки». Фішерле за хвилину нашкрябав ці слова на чотирьох аркушиках із записника, якого йому презентував крамар. З-поміж усіх тут лише він був справжній комерсант, тому сподівався на власну пайку в цій справі та найкращі замовлення й хотів загодити шефа. Чистильник, батько родини й серед усіх найдурніший, підписався перший. Фішерле розсердився, тому що чистильників підпис завбільшки виявився такий самий, як у нього самого; він гадав, що найбільший підпис його.
— Хвалько! — лайнувся він.
Після цього крамар задовольнився тим, що вивів своє прізвище дрібнесенькими літерами й аж у самому куточку аркуша.
— Цього не можна прочитати! — заявив Фішерле й змусив крамаря, який уже бачив себе генеральним представником фірми, підписатися не так скромно.
«Сліпий» сказав, що й пальцем не ворухне, поки не матиме завдатку. Йому частенько доводилося мовчки спостерігати, як люди кидали до його капелюха ґудзики, тож він, коли був не на робочому місці, не вірив нікому.
— Теж мені! — з огидою кинув Фішерле. — Так наче я коли-небудь комусь брехав!
Він дістав кілька зім’ятих п’ятишилінґових банкнот, тицьнув кожному з чоловіків по одній у руку й відразу примусив їх розписатися, що вони одержали гроші «в рахунок платні».
— Ну, це справа інша, — сказав «сліпий», — бо обіцяти й додержувати слова — це не те саме. Задля такого чоловіка я й старцювати піду, як буде треба!
Крамар за такого шефа ладен був піти у вогонь і воду, чистильник — хоч у самісіньке пекло. Тільки Фішерка такої рішучости не виявляла.
— Від мене йому не треба ніякого підпису, — промовила вона, — я в нього нічого не вкраду. Бо, крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.
Фішерле сприймав її відданість як щось само собою зрозуміле, тож він, щойно ввійшовши й привітавшись, одразу показав їй спину. Вигляд його горба додавав їй відваги, з цього боку Фішерле викликав у неї, певно, почуття ніжности, але не поваги. «Пенсіонерки» в шинку не було, і Фішерка здавалася сама собі мало не дружиною нового шефа. Почувши її зухвалі слова, він різко обернувся, тицьнув їй ручку й наказав:
— Пиши, годі базікати!
Вона скорилася погляду його чорних очей — у неї вони були тільки сірі — й розписалася за п’ять шилінгів завдатку, якого ще не одержала.
— Ось так! — Фішерле надійно сховав чотири розписки й зітхнув. — Працюєш, крутишся, а що маєш? Нічого, крім клопоту! Кажу щиросердо, краще мені було б залишатися маленькою людиною, якою я був досі. Вам добре! — Він знав, що начальство завжди так звертається до підлеглих, байдуже — має воно насправді клопіт чи ні; він його таки мав. — Ходімо! — сказав потім цей карлуватий покровитель і, кивнувши головою кельнерові, хоч і знизу вгору, пішов зі своїм новим персоналом із шинку.
Надворі Фішерле пояснив підлеглим їхні обов’язки. Він брав кожного окремо, а решті наказував іти трохи позаду, так ніби не мав з ними нічого спільного. Він вважав, що обходитися з цими людьми треба по-різному, залежно від того, скільки в кого розуму. Позаяк він поспішав і вважав, що покластися можна насамперед на чистильника, то, на превелике розчарування крамаря, віддав перевагу саме тому.
— Ви непоганий батько, — сказав він чистильникові, — тому я відразу подумав про вас. Чоловік, який віддає дружині сімдесят п’ять відсотків заробітку, — на вагу золота. Тож майтеся на бачності й не ускочте в халепу. Шкода було б маленьких діточок.
Чистильник, провадив далі Фішерле, отримає від нього пакунок, який називається «мистецтво».
— Скажіть за мною: «мистецтво».
— Думаєте, я не знаю, що таке мистецтво?! Через те що віддаю жінці стілько грошей!
У «Небі» з чистильника через взаємини в його сім’ї, хоч загалом йому й заздрили, вперто знущалися. Фішерле, раз у раз апелюючи до його простацьких гордощів, таки розбудив у ньому крихту розуму, яку цей чоловік мав. Дорогу він змалював чистильникові тричі й з усіма подробицями. У «Терезианумі» той не
