Засліплення - Еліас Канетті
І що ж він зробив, цей порядний чоловік, так званий учений і бібліотекар, а насправді навіть не фахівець у книжковій галузі, просто такий собі пройдисвіт, який вільно розгулює тільки через те, що не має горба, — що ж він, питається, зробив? Тоді, щойно вийшовши з «Неба», він був раденький дістати назад свої бозна-де накрадені грошенята. Боявся, що Фішерле покличе решту своїх, тим-то швиденько й виклав винагороду за знахідку. А щоб знов запопасти й ті десять відсотків, великодушно запропонував: «Ідіть до мене на службу!» Одначе що ж він робить далі, цей авантурник? Далі він прикидається божевільним. Треба визнати, в нього це виходить чудово. Фішерле попався на гачок. Цілу годину той корчив перед ним, Фішерле, всілякі почуття, доки хтось трапився з книжками. І він на радощах жертвує йому тридцять два шилінги, сподіваючись дістати від Фішерле в тридцять разів більше. Працює з таким розмахом, а жалюгідної винагороди за знахідку бідному кишеньковому злодієві шкодує! Які ж дріб’язкові всі ці великі цабе! Просто нема чого й сказати. Фішерле на таке не сподівався. А від цього божевільного й поготів. Ну гаразд, бути навсправжки божевільним йому не конче, але чому він такий нечистий на руку? Фішерле з ним за це поквитається. А як уміє розказувати всілякі гарненькі баєчки! Розум цей чоловік має. Зразу видно різницю між бідним кишеньковим злодієм і авантурником першої марки. У готелі такому повірить будь-хто. Фішерле теж мало не повірив.
Поки він палав обуренням і водночас плазував від захвату, Кін довірливо підхопив його під руку й промовив:
— Ви ж бо на мене вже не гніваєтесь, еге ж? Скільки у вас грошей? Нам треба триматися купи!
«Мерзотник! — подумав Фішерле. — Ти граєш добре, але я зіграю ще краще!» Вголос він сказав:
— Та, либонь, шилінгів тридцять знайдеться.
Решту він добре сховав.
— Малувато. Але краще, ніж нічого.
Кін уже забув про те, що кілька днів тому подарував коротуну чималу суму. Він одразу прийняв скромний внесок Фішерле в загальну справу, вельми розчулено подякував за таку готовність приносити жертви й ледве не пообіцяв йому небесного блаженства.
Від цього дня обидва повели один проти одного боротьбу не на життя, а на смерть, боротьбу, про яку один з них навіть не здогадувався. Другий, відчуваючи себе актором слабкішим, узяв до своїх рук режисуру — він сподівався в такий спосіб відшкодувати власний недолік.
Щоранку Кін з’являвся біля ломбарду. Ще до того, як мали відчинитися віконця, він походжав туди-сюди перед головним під’їздом «Терезианума», уважно придивляючись до перехожих. Як тільки котрийсь із них спинявся, Кін підходив до нього впритул і запитував: «Що вам тут треба?» Навіть особливо грубі й вульгарні відповіді його не бентежили. Успіх підтверджував, що він діє слушно. Ті, хто проходив цією вулицею до дев’ятої ранку, розглядали оголошення на будівлі переважно з цікавости; оголошення повідомляли про те, коли й де відбудеться наступний аукціон і що на ньому продаватимуть з молотка. Люди полохливі мали Кіна за таємного агента, що охороняв скарби «Терезианума», й поспішали уникнути конфлікту з ним. До свідомости байдужих його запитання доходило аж через дві вулиці. Типи нахабніші обкладали його лайкою і, всупереч своєму звичаєві, стояли перед оголошеннями довго й нерухомо. Кін їх не зачіпав. Він добре запам’ятовував їхні обличчя. Він вважав їх людьми, особливо обтяженими усвідомленням власної провини, вони прийшли до ломбарду на розвідку, щоб за годину, можливо, повернутися сюди зі своїми офірними цапами під пахвою. Те, що вони, однак, більш не з’являлися, Кін пояснював впливом своїх нищівних поглядів, які він на них кидав. Коли наставав час, він вирушав до невеличкого вестибуля в бічному флігелі. Кожен, хто входив тут у скляні двері, бачив насамперед худющу й рівну, як свічка, постать біля вікна й, щоб дістатися до сходів, мусив пройти повз неї. Коли Кін до когось звертався, на його обличчі не здригалася жодна риса. Ворушилися тільки губи, мов два гострі ножі. Передусім для нього йшлося про викуп нещасних книжок, потім — про виправлення недолюдків. У книжках він тямив непогано, в людях, як мусив визнати сам, — гірше. Тому поклав собі стати добрим психологом.
Щоб легше було вистежувати людей, які з’являлися перед скляними дверима, Кін поділив їх на три групи. Для першої повна сумка була тягарем, для другої — хитрощами, для третьої — насолодою. Перші тримали книжки обіруч, без любови, без вишуканости, як ото тримають звичайний важкий пакунок. Книжками вони відчиняли двері. Якби довелося, вони протягли б книжки й поруччям. Намагаючись якомога швидше спекатися свого тягаря, вони й не думали їх ховати, а завжди тримали перед собою — біля грудей або на череві. Запропоновані гроші приймали з готовністю, не торгуючись, їх влаштовувала будь-яка сума, і йшли вони з ломбарду такі самісінькі, як і приходили сюди, обтяжені хіба ще однією думкою, позаяк несли з собою гроші, а також сумніви в тому, чи законним шляхом стали їхніми власниками. Кінові ця група була неприємна, її представники вчились, як на нього, надто повільно; щоб остаточно виправити їх, на кожного потрібно було б згаяти по кілька годин.
Справжню ненависть відчував він, однак, до другої групи. Ті, хто до неї належав, ховали книжки на спині. Щоб зацікавити й розпалити покупця, вони в найкращому разі показували з-під пахви краєчок книжки. Навіть найкращі пропозиції вони сприймали з недовірою. Відкрити сумку чи розгорнути пакунок відмовлялися. Торгувалися вони до останньої хвилини, а насамкінець щоразу вдавали, ніби їх ошукали. Траплялися з-поміж них і такі, котрі, сховавши гроші, потім усе ж таки поривалися піднятись до пекла. У таких випадках Кін переходив на тон, якому й сам дивом дивувався. Він заступав їм шлях і поводився з ними так, як вони того й заслуговували: вимагав негайно повернути гроші. Почувши це, ті кидалися навтіки. Краще невеликі гроші в кишені, думали вони, ніж великі десь аж під дахом. Кін не мав сумніву, що нагорі платять величезні суми. Що більше грошей віддавав він сам, що менше їх залишалося в нього, то глибше пригнічувала його думка про несумлінну конкуренцію отої нечистої сили нагорі.
Із третьої групи ще не приходив ніхто. Але Кін не мав сумніву, що вона є. Її представників, чиї прикметні риси Кін знав, як отче-наш, він виглядав терпляче і з тугою. Колись прийде той, хто носить свої книжки з насолодою,
