Засліплення - Еліас Канетті

— Я його не впізнаю. Нічого собі обходяться з речами!

— З речами.

— Звідки мені знати, чи це мій портсигар?

— Портсигар.

— Знаєте що, я на них поскаржуся. Тут злодій на злодієві сидить. Я цього не попущу! Хіба я — не людина? Бідак теж має права!

Він так розпалився, що люди довкола, які доти дивувалися лише його горбу, тепер звернули увагу й на його слова. В кожному разі вони почувалися тут ошуканими й ставали на бік горба, обійденого долею ще більшою мірою, ніж вони, хоча насправді й не думали, що в ломбарді підмінюють заставлені речі. Фішерле викликав загальне ремствування, він не вірив власним вухам — до нього прислухалися. Він говорив далі, ремствування наростало, від захвату він уже ладен був кричати, але цієї миті якийсь гладун поруч пробурмотів:

— То йдіть, скаржтеся!

Фішерле ще кілька разів швиденько потер об піджак портсигара, відкрив його й прокаркав:

— Ні, оце-то так! Знаєте що! Це він!

Йому пробачили розчарування, яке він так легковажно викликав у всіх, і на оказію з портсигаром махнули рукою; зрештою, цей сіромаха — всього-на-всього каліка. Хтось інший на його місці так легко не відбувся б. Виходячи із зали, Кін поцікавився:

— А що то був за гомін?

Фішерле мусив нагадати йому, чого вони прийшли сюди. Він показував Кінові портсигара доти, доки той таки побачив його. Те, що після останніх новин його підозра виявилася безпідставною і втратила будь-яке значення, особливого враження на Кіна не справило.

— Тепер відведіть мене туди! — наказав він.

Кіна пік сором уже цілу годину. Куди ще заведе нас цей світ? Ми вочевидь стоїмо перед катастрофою. Забобонна людина тремтить перед круглим числом років — тисяча — й перед кометами. Людина вчена, яку ще давні індійці вважали святою, посилає к бісу всілякі грища з числами та комети й заявляє: що нас помалу занапащає, то це непоштивість, яка вселилася в людей; саме від цієї отрути всі ми загинемо. Лихо тим, хто прийде після нас! Вони приречені, їм дістанеться від нас мільйон мучеників і знаряддя тортур, за допомогою яких їм доведеться породити другий мільйон. Жоден уряд не витримає стількох святих. У всіх містах поставлять семиповерхові палаци інквізиції на кшталт цього. Хто знає, чи не будують американці свої ломбарди заввишки до самого неба. В’язні, змушені роками чекати, поки їх спалять на вогнищі, скніють там на тридцятому поверсі. Яка жорстока іронія — оті сповнені свіжого повітря темниці! Допомагати, а не скиглити? Діяти, а не лити сльози? Як туди потрапити? Як довідатись, що там робиться? Адже людина простує життям наосліп. Що вона бачить з усього того жахливого убозтва, яке її оточує? Коли б ти усвідомив цю ганьбу, цю безпросвітну, жахливу, нищівну ганьбу, якби про неї, затинаючись від сорому, здригаючись, немов у моторошному сні, знемагаючи під тягарем власних страшних слів, тобі випадково не розповів щирої душі карлик? Ось із кого треба брати приклад. Він ще нікому про це не розповідав. У своєму смердючому кублі він сидів мовчки й навіть за шахівницею не міг забути жахливих картин, які навіки вкарбувалися в його мозок. Він страждав, а не молов язиком. День великої відплати настане, казав він собі. Він чекав, день при дні стежив він за чужими людьми, що входили до його шинку, він нестерпно виглядав людини, виглядав душі, котра бачить, чує й відчуває. І ось з’явився один, і карлик пішов за ним, запропонував свої послуги, підкорився йому ві сні й наяву, а коли настала слушна мить, заговорив. Вулиця не згорбилася, почувши його слова, жоден з будинків не завалився, машини докупи не збились, але в цього одного, до кого звертався карлик, перехопило подих, і цей один був Кін. Він почув його, він зрозумів його, цього героїчного карлика він візьме собі за взірець, смерть балаканині, тепер треба діяти!

Не підводячи погляду, Кін відпустив поруччя й став поперек вузьких сходів. Цієї миті він відчув, як його хтось штовхнув. Його думки самі собою обернулись на дію. Він пильно подивився на заблуканого й запитав:

— Ви щось бажаєте?

Заблуканий — це був охлялий від голоду студент — ніс під пахвою важку теку. Він мав твори Шіллера й оце вперше прийшов до закладу, де заставляють речі. Позаяк книжки його були дуже зачитані, а сам він по самісінькі свої довгі вуха у боргах, тримався студент несміливо. Перед сходами з його надто маленької голови вивіялися рештки хоробрости (і навіщо він пішов учитися? Батько, мати, дядьки й тітки радили йому податися в комерцію), він розігнався й налетів на якусь сувору постать, — це був, певна річ, тутешній директор, — яка пронизала його поглядом і різко наказала зупинитись:

— Ви щось бажаєте?

— Я... я хотів до книжкового відділу.

— Це я.

Студент, що ставився з пієтетом до професорів і таких, як вони (адже ті все його життя знущалися з нього), а також до книжок (адже він мав їх так мало), потягся рукою до капелюха, щоб скинути його. Та враз пригадав, що капелюха на ньому нема.

— З чим ви зібралися нагору?

— Та... Тільки з Шіллером.

— Покажіть!

Студент не зважився подати йому теку. Він знав, що цього Шіллера в нього ніхто не візьме. На найближчі дні цей Шіллер був його останньою надією. Йому не хотілося поховати її так швидко. Кін рвучко відібрав у нього теку. Фішерле спробував зробити знак своєму господареві й кілька разів цикнув: «Цсс! Цсс!» Сміливість, з якою на відкритих сходах грабували студента, йому імпонувала. Цей фахівець із книжкової галузі все ж таки був, мабуть, хитріший, аніж Фішерле гадав. Можливо, божевільним він тільки прикидався. Але тут, на відкритих сходах, так діло не піде. Фішерле заходився завзято розмахувати руками за спиною в студента, водночас готуючись слушної миті втекти. Кін розкрив теку й почав пильно оглядати Шіллера.

— Вісім томів, — констатував він. — Саме собою видання нічого не варте, книжки в жахливому стані!

Вуха в студента почервоніли.

— Що ви за це хочете? Я маю на увазі, скільки... грошей?

Це огидне слово Кін промовив наприкінці та ще й перед ним помовчав. Від пори золотої юности, яку студент провів переважно в батьковій крамниці, він пам’ятав, що ціну завжди треба називати