Засліплення - Еліас Канетті

Велике милосердя

На згадку про добромисну й хазяйновиту правительку, яка один раз на рік впускала до себе жебраків, державний ломбард дістав відповідну назву — «Терезианум». Уже тоді в жебраків відбирали останнє, що вони мали: ту гідну заздрощів крихту любови, яку близько двох тисяч років тому їм подарував Ісус, та ще бруд на їхніх ногах. Змиваючи той бруд, правителька тішила собі серце титулом християнки, який вона, на додачу до безлічі інших, щороку здобувала заново. Ломбард, це справжнє серце володарки, міститься у величній багатоповерховій будівлі, оточеній надійними товстими мурами й добре закритій від усього світу. У певні години він відчиняє свої двері перед відвідувачами. Перевагу ломбард віддає жебракам, а також тим, хто хоче ними стати. Люди припадають йому до ніг і, як у давнину, дарують десятинку, що, втім, так лише називається. Бо для серця володарки це тільки одна мільйонна, а для жебраків — усе. Серце володарки приймає все, воно широке й просторе, в ньому тисячі всіляких палат та сховищ і стільки ж потреб. Охопленим священним трепетом жебракам ласкаво дозволяють підвестися, і за свої дари вони дістають милостиню — невеличкий дарунок готівкою. Після цього вони втрачають і самовладання, й право залишатися в ломбарді. Від звичаю обмивати ноги володарка, відколи вона живе тільки у вигляді цього закладу, відмовилась. Зате прижився інший звичай. За милостиню жебраки платять відсотки. Останні стануть першими, тому відсоткова ставка тут найвища. Приватну особу, котра зважиться зажадати такі самі відсотки, притягнуть добуду за лихварство. Жебракам роблять виняток, позаяк у їхньому випадку йдеться однаково лише про суми жебрацькі. Ніхто не заперечує того, що ці люди такій оборудці раді. Вони юрмляться біля віконець, і їм просто-таки не терпеливиться підписати зобов’язання приплатити чверть милостині. Хто не має нічого, той радий віддати бодай щось. Одначе й з-поміж цих трапляються жадібні аморальні типи, які не хочуть повертати милостиню з відсотками, вони радше відмовляться від заставленої речі, ніж розкриють гаманець. Вони кажуть, що не мають його взагалі. Входити сюди не забороняють і таким. Великому, доброму серцю в самісінькій міській круговерті бракує вільної хвилини, щоб перевірити цих брехунів на їхню надійність. Воно відмовляється од милостині, од відсотків і задовольняється заставленими речами, які коштують уп’ятеро, вдесятеро дорожче. З грошів тут нагромаджуються золоті скарби. Жебраки несуть сюди своє лахміття, а серце вбране в шовки й оксамити. До його послуг — команда відданих службовців. Вони свавільно порядкують тут аж до омріяної пенсії. Вірні васали свого господаря, вони не звикли скидати шапку ні перед ким і ні перед чим. Їхній обов’язок — дихати на всіх зневагою. Що меншу вони відмірюють милостиню, то більше людей бачать себе ощасливленими. Серце велике, але не безмежне. Час від часу воно збуває своє багатство за втратними цінами, щоб звільнити місце для нових дарунків. Жебрацькі гроші так само невичерпні, як і їхня любов до безсмертної правительки. Коли в цілій країні справи не рухаються, тут вони посуваються. Про крадене добро мова заходить лише в поодиноких випадках, хоч задля пожвавлення товарообігу про це слід було б згадувати частіше.

Серед оцінювальних палат та всіляких скарбниць цієї всенародної дбайливиці сховищам коштовностей, золота й срібла відведено почесне місце неподалік від головного входу. Тут справу поставлено солідно, основа міцна й надійна. Поверхи розподілено відповідно до цінності застав. На самісінькій горі, вище від пальт, черевиків та поштових марок, тобто на сьомому й останньому поверсі зберігаються книжки. Їм віддали бічний флігель, і до них ведуть звичайні сходи, як у будинках на винайм. Від князівської пишноти, властивої головній частині будівлі, тут і сліду нема. Для мозку в цьому розкішному серці місця небагато. Замислено спиняєшся внизу й відчуваєш сором — за недолюдків, котрі з жадоби до грошей позносили сюди свої книжки, за сходи, не такі чисті, якими їм би належало бути в такому місці, за службовців, що приймають книжки замість того, щоб їх читати, за вогненебезпечні комірчини під дахом, за державу, яка геть не забороняє заставляти книжки, за людство, що, звикнувши до книгодрукування, вже забуло про те, скільки святого несе в собі кожна друкована літера. Постає запитання: чом би нічого не варті дармовиси не зберігати нагорі, на сьомому поверсі, а замість них (коли вже вочевидь годі й сподіватися категорично покласти край цій ганьбі для культури) у чудових залах на нижньому поверсі не розмістити книжки? Якщо спалахне пожежа, ювелірні вироби можна спокійнісінько викинути з вікна надвір. Упаковані вони добре, надто добре для звичайних мінералів. Камінню не боляче. А ось книжки, що впали із сьомого поверху, для людини чутливої вже мертві. Можна собі уявити, яких докорів сумління зазнають службовці. Вогонь розповзається, службовці не полишають своїх місць, але вони безсилі. Сходи обвалилися. Службовці мають зробити вибір: вогонь або стрибати. Їхні погляди щодо цього розходяться. Те, що один із них саме хоче викинути у вікно, інший вихоплює в нього з рук і жбурляє у вогонь. «Краще нехай згорить, аніж понівечиться!» — зневажливо кидає цей другий в обличчя колезі. Але перший не втрачає надії, що внизу розіпнуть сіть і підхоплять ці нещасні створіння цілими й неушкодженими. «Адже повітряний тиск вони витримають!» — сичить він до свого ворога. «Дозвольте запитати, а де ж та ваша сіть?» — «Пожежники зараз розіпнуть». — «Поки що я чую тільки, як унизу розлітаються на шматки тіла». — «Заради Бога, помовчте!» — «Ну, то у вогонь їх, хутчіш!» — «Я не можу». Йому несила цього зробити, з ними він став людиною. Він — як мати, яка на щастя викидає з вікна рідне дитя; внизу дитя підхоплять, а у вогні на нього чекає неминуча смерть. У вогнепоклонника тверда вдача, у цього другого — м’яка душа. І те, й те можна зрозуміти, обидва до кінця виконують свій обов’язок, обидва гинуть у пожежі, але що з того книжкам?

Уже цілу годину Кін стояв, спершись на поручні, й страждав від сорому. На душі в нього було так, неначе він марно прожив життя. Він знав, як не по-людському обходиться людство з книжками. Він часто бував на аукціонах, саме їм він завдячував раритетами, яких надаремне шукав у букіністів. З тим, що могло збагатити його знання, він завжди мирився. Окремі болючі враження від аукціонів глибоко запали йому в душу. Повік не забуде він про одну дивовижну лютерівську Біблію, на яку накинулися, мов стерв’ятники, нью-йоркські, лондонські й паризькі перекупники