Засліплення - Еліас Канетті

Той зійшов униз і тупо повторив:

— Ви вкрали!

Іншого виходу з цього фатального становища сторож не бачив. Крадіжка, сказав він собі, — то просто Терезина вимушена брехня. Він поклав Кінові на плече свою важку руку й заявив, так ніби знов був на службі:

— Ім’ям закону ви заарештовані! Йдіть за мною й не привертайте до себе уваги!

Пакунок висів на мізинці його лівої руки. Він владно глянув Кінові в обличчя й стенув плечима. Його обов’язок не дозволяв йому робити винятки. Минуле залишилося в минулому. Тоді вони могли знаходити спільну мову. Тепер він мусив Кіна заарештувати. Як йому хотілося сказати професорові: «А ви пригадуєте?..» Той укляк, і не тільки під важкою рукою, й пробурмотів:

— Я так і знав.

Сторож цій заяві не повірив. Мирні злочинці — брехуни. Мирними вони тільки прикидаються, а тоді норовлять утекти. Тому в такому разі краще вдатися до поліційного прийому. Кін опору не чинив. Він намагався триматись рівно, але власний зріст змусив його згорбитися. Сторож полагіднішав. Уже багато років він нікого не заарештовував. Він побоювався, що може дійти до ускладнень. Правопорушники норовисті. А коли не норовисті, то дають чосу. Якщо ти не в уніформі, вони вимагають посвідчення. Не маєш посвідчення, показуй їм жетон. Цей багато мороки не завдає. На запитання відповідає, йде, куди скажеш, не запевняє, буцімто не винен, не здіймає галасу, таким злочинцем можеш бути задоволений. Перед самими скляними дверима сторож обернувся до Терези й сказав:

— Ось так це робиться!

Він знав, що бабисько за ним спостерігає. Проте не був певен, чи здатне воно скласти ціну подробицям його роботи. «Хтось інший тільки що — відразу в зуби. У мене арешт проходить як по маслу. Ніякого галасу не має бути. Дилетанти здіймають галас. Хто своє діло знає, за тим злочинець іде сам. Домашніх тварин укоськують. У котів натура дика. Приборканих левів показують у цирку. Тигри стрибають у підпалені обручі. Людина має душу. Представник влади хапає її за душу, й людина йде за ним, мов ягня». Ці слова сторож виголосив лише подумки, хоч як поривало його прогарчати їх на повен голос.

Десь-інде й іншим разом йому з таким давно омріяним арештом довелося б скрутно. Коли він іще був на службі, то заарештовував для того, щоб наробити галасу, й через цю його звичку стосунки з начальством у нього складалися так, що гірше вже не могло бути. Він кричав про те, що заарештовує зловмисника, доти, доки довкола збирався натовп ґав. Природжений атлет, він щодня влаштовував собі цирк. Позаяк люди на оплески були скупі, він плескав сам. Щоб заразом показати свою силу, він, замість другої власної долоні, плескав у долоню заарештованого. Якщо той був чоловіком кремезним, він давав йому кілька ляпасів, підохочуючи його побитися навкулачки. Демонструючи свою зневагу до принизливого становища арештанта, на допиті він свідчив, нібито той завдав йому тілесних ушкоджень. Для слабаків він домагався покари якомога суворішої. Коли йому попадався хтось дужчий від нього — а серед справжніх злочинців часом траплялися й такі, — то власне сумління наказувало йому висувати проти нього фальшиві звинувачення, бо злочинних елементів слід позбуватись. Аж коли йому довелося обмежитись одним будинком, — доти його влада поширювалася на цілий район, — він став скромнішим. Своїх жертв він знаходив серед нещасних жебраків та мандрівних крамарів — навіть на цих він міг чатувати цілими днями. Вони боялися його й застерігали одне одного, попадались лише новенькі; а він молив Бога, щоб вони йшли до нього. Він знав, що його товариство їм не до шмиги. Цирк обмежувався мешканцями будинку. Отож він жив надією на справжній, гучний арешт із найсерйознішими ускладненнями.

Тим часом настали ці нові події. Кінові книжки приносили йому гроші. Він старався тут що є сили й намагався застрахуватись з усіх боків. І все ж його не полишало прикре відчуття, ніби гроші він дістає ні за що. На службі в поліції він завжди вважав, що платять йому за роботу м’язів. Він пильно дбав про те, щоб список був якомога вагоміший, і добирав книжки залежно від того, які вони завбільшки. Найгрубші й найстаріші томи в оправі зі свинячої шкіри йшли в першу чергу. Цілу дорогу до самого «Терезианума» він виважував свій пакунок, як гирю, іноді буцав його, мов м’яча, головою, брав у Терези її пакунок, наказував їй відстати й жбурляв пакунок їй у руки. Ловити пакунка Терезі було боляче, й вона зрештою поскаржилася. Тоді він почав переконувати її, що робить це про людське око. Мовляв, чим недбаліше вони обходитимуться з пакунками, тим менше кому спаде на думку, що книжки не їхні. Та воно-то так, погодилася Тереза, одначе це їй усе ж таки не подобалось. А він і цим був невдоволений, здавався собі нікчемою й казав іноді, що невдовзі й узагалі жидом стане. Тільки через цю заковику — то було, як йому здавалося, його сумління — він відмовився здійснити свою давню мрію й заарештував Кіна тишком-нишком.

Але Тереза не могла не потішити себе. Те пухке портмоне помітила вона. Хутко прослизнувши повз обох чоловіків, вона стала на порозі скляних дверей, обидві стулки яких розчахнула її спідниця. Правою рукою вона обхопила голову Кіна, так наче хотіла його обійняти, й потягла до себе. Лівою вона вихопила в нього портмоне. Кін стояв з її рукою в себе на голові, немов у терновому вінку. Загалом він і не поворухнувся. Його власні руки скував своїм поліційним прийомом сторож. Тереза підняла вгору паку банкнот, які знайшла в портмоне, й вигукнула:

— А ось і вони, перепрошую!

Її новий чоловік був у захваті від таких великих грошей, одначе похитав головою. Тереза хотіла йому щось відповісти й промовила:

— То, може, я не маю рації? Може, я не маю рації?

— Я не ганчірка! — відказав сторож.

Ці слова стосувалися його сумління й дверей, що їх заступила собою Тереза. Їй хотілося визнання, хотілося почути яку-небудь похвалу, яке-небудь слово щодо грошей, перше ніж вона їх сховає. Коли вона подумала про те, що гроші доведеться сховати, їй стало шкода себе. Тепер її чоловік знає про все, вона вже нічого не приховує. Така важлива мить, а він стоїть — і нітелень. Нехай скаже, яка вона людина. Вона викрила злодія.