Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Фонтан Медічі. Люксембурзький сад.

Двері магазину відчинилися. З’явився Саша в білому халаті.

— Як справи, Мішелю?

Я їх познайомив. Саша вразив Жульєтт своїм низьким голосом, спокійними манерами й галантними жестами.

— У вас дуже талановитий брат. Я в його віці таких фото не робив.

Відблиск захоплення в очах Жульєтт змусив мене полюбити його до кінця моїх днів. Я був практично в невагомості, у мене палали щоки, а спиною бігала колонія мурашок.

— Не я один його оцінив, — вів далі Саша. — Ми продали ваші роботи.

Я аж рота роззявив. Жульєтт також.

— Один цінитель купив серію з п’яти знімків фонтану. Його обслужив патрон. Покупець залишився вдоволеним. Ці два я помістив до вітрини, хоча мені здається, що їм бракує контрасту. Отак починається визнання. Ходімо, я вам заплачу.

У мене палали вуха. Ми зайшли за ним до магазину. Він витяг із шухлядки білого конверта.

— Патрон назвав зазначену вартість. За п’ять негативів він міг би отримати знижку, проте клієнт не став торгуватися й розрахувався готівкою. Знавці не сперечаються. Він реалізував їх по тридцять франків за штуку, мінус витрати на друк і комісійні за експозицію. Вам залишається дев’ятнадцять франків за негатив, тобто дев’яносто франків загалом.

Він виклав на прилавок п’ять купюр. Одного «Генріха IV» та чотири «Рішелье». Я не наважувався їх торкатися. Не зводив з Саші очей.

— А ваша доля? Я б хотів вам заплатити.

— Жартуєте, Мішелю? Мені заплатять за роботу. Беріть гроші. Вони знадобляться вам на хорошу техніку.

— Що б ви порадили?

— Найкраще — це «Роллейкорд»[163]. Він потребує вправної руки й чималих коштів. Дзеркалки й компакти не такі дорогі та практичніші у використанні. Час від часу їх можна знайти за доступними цінами.

— Скільки фото доведеться продати, щоб дозволити собі такий?

Він замислився.

— Близько сорока, може, п’ятдесят.

— У мене є певні обов’язкові витрати. Я не назбираю.

— Не поспішайте. Насолоджуйтеся гонораром.

Ми потисли руки через прилавок. Я забрав гроші. Поклав до гаманця. Він провів нас до дверей і відійшов убік, щоб пропустити.

— Наробите нам гарних фото, Мішелю, і ми їх продамо.

— Приємний мосьє, — сказала Жульєтт уже на вулиці.

Подумки я вдався до підрахунків. Скільки фото потрібно на «24 години Ле-Мана», підхожий фотоапарат і два десятки альбомів, відмінусувавши обов’язкові кишенькові витрати? Жахлива цифра. Дві сотні? Більше? Розуміючи, що мій каталог зводиться до п’яти фотографій, нехай одного погідного дня якийсь перехожий американець спокуситься на дві-три, скільки ж треба наробити знімків задля захмарної мети? Допевне, варто придивитися до базиліки Сакре-Кер і Тріумфальної арки — це збільшить продажі? Я не хотів опускатися до рівня поштових листівок. Можливо, варто перерити архіви і знайти щось непомічене, що Саша погодиться виставити. А як щодо знімків Сесіль? Чи я маю право їх використовувати? Що з нею сталося? Я обернувся, наче вона стояла позаду.

— Мішелю, мене це починає дратувати, ти що, узагалі мене не слухаєш?

Жульєтт повернула мене до реальності.

— Я тільки тебе і слухаю.

У її голівці визріла чергова ідея, яка дозволить нам обом підзаробити. Їй треба поговорити з батьками своїх найкращих подруг. Вона знає зо дві дюжини тих, хто не має куди дівати гроші. Вона перелічила:

— Тато Наталі тримає перукарський салон, страх як багатий. А батько Сільві придбав нерухомість на Півдні. Її мама бігає магазинами, бо вже не знає, чим обставити будинок. Я поясню, що ти геніальний фотограф і їй варто поквапитися, поки твої роботи не досягли захмарної ціни. Займуся рекламою. Крім того, треба підшукати іншу галерею. Ця не така вже й погана. Твій друг милий, але в бізнесі не місце сентиментам. Доведеться знайти нижчі комісійні. Тобі так не здається?

Я навіть не встиг відповісти.

— Я можу тобі щось показати?

Вона притягла мене на вулицю дю Фюр, до вітрини магазину одягу.

— Прийшли.

Я шукав поглядом, на що ж мені дивитися. Вона показала на біло-рожевий обруч.

— Мішелю, молю тебе. Мені страх як його треба. У Ізабель такий самий.

Вона скорчила жалібне, навіть перелякане обличчя. Я прикинув, якщо її це втішить, можна й купити, адже досі ніколи нічого їй не дарував. Якщо митець заробляє гроші, може й презентувати сестрі обруч.

Продавчиня акуратно дістала його з вітрини, нічого там не зачепивши.

— Він у нас останній.

Жульєтт приміряла, глянула в дзеркало. Покрутилася. Вона сяяла від щастя.

— Як він тобі?

— Тобі дуже личить. Я його куплю.

Вона кинулася мені на шию та обійняла. Коли я підійшов до каси, продавчиня назвала ціну. Я не повірив своїм вухам.

— Ви, мабуть, помилилися. Це неможливо. Обруч не може коштувати тридцять франків.

— Він брендовий! — вигукнула Жульєтт. — За іменитого модельєра це зовсім недорого.

— Це вже занадто!

— Ти нічого не розумієш. Та ще й скнара!

На кілька секунд я завагався. Почувався загнаним у пастку. Складалося враження, що вона мене грабує. За такі гроші я зміг би купити десять плівок чи два рок-альбоми. Жульєтт не зводила з мене очей. Вона зблідла. Та чи треба мені з нею сваритися, щоб вона зненавиділа мене за відмову? Я дістав гаманця. Заплатив з усмішкою, проте кожна купюра важила добру тонну.

— Дякую, — сказала Жульєтт. — Бачив шарф, що йде в комплекті?

— Знущаєшся з мене?

— Він недорогий.

— Якщо дозволите, — втрутилася продавчиня, — за шарф такої якості…

Я вилетів з бутика, похиливши голову. Жульєтт ішла слідом.

— Ну й залиш собі ці гроші! Попереджаю: я нікому не розповім про твою безглузду виставку. Не розрекламую. Ніхто про тебе не дізнається! Тобі ж гірше!

Цей прикрий інцидент доводить, що сестри вкрай невдячні. У французькій мові не існує жіночого еквіваленту до слова «братній». Він попросту непотрібний. Де-факто через отакі корисливі історії з пасками, сережками й усілякими брязкітками чимало геніїв так і залишились невизнаними. Особливо у фотосправі.

Я скористався неочікуваним багатством і вклав гроші у «With the Beatles» — їхній свіженький другий студійний альбом. Годинами смакував цю божественну музику. Слухав на повторі «All my Loving…»: «Close your eyes and I'll kiss you, Tomorrow I'll miss you…» Я саме раював, коли Жульєтт спробувала мене перервати:

— Що за платівка?

— Геть!

Я дозволяв собі вибудовувати грандіозні плани. Враховуючи різного роду витрати, у мене залишилося тридцять п’ять франків, що становить менше ніж десяту долю «24 години Ле-Мана». Усі сподівання я покладав на Сашу. Судячи зі скромних і помірних витрат, щоб зібрати потрібні кошти, мені знадобиться щонайменше рік. Треба збільшити обсяг робіт. Я відібрав, як мені здалося, вартісні фото. Вийшло сім. І пішов за вироком