Українська література » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
class="p1">Я пробігся безкінечним переліком. Як розтулю рота, ризикую виказати не відомий йому промах. Свого роду шахи. Коли не знаєш супротивника, робиш пробний хід, щоб він виказав себе. Я покивав головою на знак каяття.

— Здогадуюсь, мосьє.

— Уявляю, як вам зараз непросто. Якщо захочете про це поговорити, я завжди поруч, у будь-який зручний для вас час.

Він стис мої плечі обома руками і вийшов.

Я помітив тата, що сидів біля його столу.

— Залишаю вас наодинці, — сказав Шерлок.

І зачинив за собою двері.

— Ну і що ти тут робиш?

Він підійшов до мене.

— Я не знав, о котрій ти звільнишся. І чи є в тебе зараз урок. Тому й вирішив дізнатися.

— Ти мене до смерті налякав!

— Мішелю, вибач, треба було тебе попередити.

Мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що ми говорили про різні речі. Де ховається гнів? У який закуток нашого розуму він забився? Чому ми дістаємо задоволення, коли ранимо й ображаємо тих, кого любимо? Це накопичилась напруга за багато тижнів чи, може, я відчував нестямний страх? Чи то була ще одна причина, глибша й інтимніша, якої мені не хотілось зачіпати?

— Проблема в тому, що ти нас забув! Тобі на нас начхати! Ніколи б не подумав, що ти здатен завдати нам такого удару. Ти нас покинув!

— Не кажи так. Прошу. Я тепер у скруті.

— Це все через тебе. Мама не помилялася.

— Я не хотів, щоби все так закрутилось.

— Як ти міг цілих шість тижнів не подавати ознак життя? По-твоєму, це нормально?

— Усе виявилося складніше, ніж я собі уявляв.

— Я не про це. А про твоє мовчання. Телефонний дзвінок. Більшого не прошу. Сказати, що ти живий-здоровий, — і до наступного тижня.

— Твоя правда, варто було зателефонувати. Мама нічого тобі не розповіла?

— Вранці ми говоримо «Доброго ранку», коли вона повертається з магазину — «Доброго вечора», відтак — «На добраніч».

— Їй теж нелегко. Вам слід розмовляти. Просто… я живу в Бар-ле-Дюк.

— Де це?

— На сході. Центр департаменту Мез.

— Що ти забув у тому Бар-ле-Дюк?

— Розпочинаю свою справу. Знайшов собі напарника. Я хотів прилаштуватися у Версалі. Він саме звідти. Каже, якщо розкрутимось у Бар-ле-Дюк, то де завгодно досягнемо успіху.

— У тій дірі що, телефона немає?

— У мене шалено багато роботи. Ти собі не уявляєш.

— Мені начхати! Це не причина. Наша сім’я мертва!

Я вийшов, грюкнувши дверима. Шерлок розмовляв у коридорі зі сторожем. Тато кинувся за мною. Вони провели нас зажуреним поглядом. Їм навіть не треба було прислухатися, щоб розчути нашу розмову. Ми опинилися надворі. Кудись ішли.

— Мішелю, я приїхав поговорити.

— Нам більше нема про що говорити. Клямка запала.

— Ти дорослий. Міг би й зрозуміти.

— Ти нас покинув. Годі!

— Я вирвався з роботи. У нас проблеми й справ по горло. Зворотній потяг о 17:54. Я пригощу тебе лимонадним пивом, згода?

— Нема бажання!

— Тоді чого ж ти бажаєш?

— Я хочу «24 години Ле-Мана».

— Хочеш, щоб я купив тобі «24 години Ле-Мана»? Яка ціна? Це надто дорого. Не зараз. Можливо, за кілька місяців, якщо справи налагодяться. Наразі мій бюджет обмежений найнеобхіднішими витратами і не потягне жодної понаднормової витрати.

— Вона потрібна мені зараз. А не за десять років!

— Ти б міг попросити маму.

— Вона сказала, що не має грошей, бо справи йдуть погано, і порадила звернутися до батька!

— Кепсько! Я й не сумнівався. Моріс — нікчема.

— Ще вона сказала, що ти не сплачуєш обумовлених аліментів.

— А звідки? Їй відома моя ситуація. За п’ятнадцять років роботи я не попросив жодного су. Повернув борг завдяки моїй долі спадку. Із дому забрав тільки одяг. Щоб зіп’ятися на ноги, мені знадобиться час. Я надолужу згаяне, статок і відсотки. Про неї не хвилюйся, про вас також. Вам нічого не бракуватиме. Не хочу, щоби вона вплутувала вас у наші незгоди.

Він нервував. Витяг пачку «Житана» та поклав одну до рота. Я простягнув руку. Він дозволив мені витягти. Запалив обидві.

— Ти куриш?

— Віднедавна.

— Отакої. Слухай, я дзвонитиму раз на тиждень.

— Не думай, що ти комусь щось винен.

— Тоді ми принаймні можемо розмовляти. Щонеділі увечері, підійде?

— Не гарантую, що буду вдома. Коли ти повернешся до Парижа?

— За першої ж нагоди. Можеш мені вірити.

— Маю йти. Багато роботи.

— У нас іще година.

Він дивився на мене великими круглими очима, увімкнувши незмінну усмішку продавця сантехніки. За якихось п’ять секунд він заговорить голосом Ґабена чи Жуве. Я відвернувся. Не потис руки. Не обійняв. Не вернувся. Кожен пішов своїм шляхом.

11

Аби впевнитися, що жоден член Клубу її не впізнає, Леонід обрав партію, зіграну у фіналі маловідомого турніру у Свердловську, виграну 1943 року Ботвинником — єдиним і неповторним представником Бога на землі, — що задав жару куленепробивному Олександру Константинопольському, адепту окопної війни та залізобетонного захисту. Супротивник кидав усі резерви на облогу неприступної цитаделі. Лише коли опонент утратив більшість пішаків і фігур вищого порядку, він брався за свої, вдаючись до тактики дорожнього катка. Ніяких ризиків. Гра апаратника. Смертельно нудна. На те, щоб завчити партію, в мене пішло два тижні. Я повторював її десятки разів. Вона вже мені снилась. Без права на помилку. Вивчив п’ятдесят два ходи Ботвинника білими та запам’ятав п’ятдесят один хід Константинопольського у виконанні Леоніда. Я саме вправлявся на кишеньковій шахівниці біля фонтану Медічі, коли підійшов Саша. Він сподівався мене там знайти, щоб запропонувати сходити в «Сінематеку». Я хутко сховав аркуш із партією до кишені.

— Не сьогодні. Я поспішаю. У неділю граю проти Леоніда.

— Вам не виграти.

— Запевняю, що виграю! Багато хто робитиме ставки.

— Це неможливо. Водилися б у мене гроші, я би поставив проти вас — і виграв.

— Прошу вас, не ставте на Леоніда. Поставте на мене. Я проаналізував його гру. У нього є слабкі місця. Я працюю над захистом Каро — Канн[161].

— Його вже двадцять років не практикують.

— Тим більше. Він нічого не запідозрить.

Леонід з Віктором підбирали день дуже ретельно. Зупинилися на 31 березня, напередодні 1 квітня. Так вони собі заздалегідь позабавляються. Леонід заборонив розповідати Ігореві.

— Це ж твої друзі, Леоніде. Чи тобі не соромно так їх підставляти?

— Вони бідні. Багато не втратять.

— Перш за все я непокоюся через Ігоря.

— Не переймайся. Він ніколи не закладається.

Надвечір суботи ми зустрілися навпроти універмагу «Ле-Бон-Марше». Я сів до Леонідового таксі. Генеральна репетиція. Він хотів пересвідчитися, що я таки все зазубрив. Ми розіграли партію в машині за рекордний термін.

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: