Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Тепер задоволена? Вона подряпалась! Це не моя платівка!

— Негайно прибери в кімнаті. І помийся. Тут тхне бараном!

— Та мені начхати! Я не піду на його день народження!

— Це ми ще побачимо!

Вона грюкнула дверима. Я під лампою роздивився платівку на 33 оберти. На щастя, вона не подряпалась. Я повернув її на програвач. Накрутив гучність, щоби вже точно всі сусіди розчули. Прийшла Жульєтт. Сіла на ліжко. Ми дослухали її до кінця.

— Хотів би я грати на піаніно так само віртуозно.

— Це правда, що ти не хочеш іти на дідів день народження?

— Тебе мама підіслала?

Я не наважився приховати від неї правду:

— Не піду, бо… тато мертвий і я в траурі.

— Цього ж не може бути?

Я ствердно кивнув головою.

— Іншого пояснення немає, моя бідна Жульєтт.

Вона розревілася, підскочила та побігла геть. Дівчатка такі слабкі. Я влігся на ліжку. І саме роздивлявся обкладинку роману «Грек Зорба», як фурією влетіла мама.

— Що за нісенітниці ти верзеш? — вигукнула вона.

Мама вхопила мене за руку й потягла до вітальні, пручатись було неможливо. Відтак зняла слухавку й набрала номер.

— Це ти? — мовила вона.

Мама передала мені телефон. Я почув батьків голос:

— Алло?.. Алло, Елен? Що сталося?

Він живий. Я поклав слухавку. Тієї миті в мені щось зламалось. Це гірше за його смерть. Мама говорила далі. Я не чув жодного слова. Вона взяла мене за руку. Я вирвався. Обличчя мені палало. Я вийшов, грюкнувши дверима. Опинився на вулиці. Кудись бездумно йшов. Розлючений. На нього, на неї, на себе та весь світ. Мерзотник! Він не мав права мене забути. Він мене покинув. Якби ж він сказав: «Я поїду геть, у мене проблеми, ми не бачитимемось кілька місяців», — я б це прийняв. Я усвідомив, що був для нього порожнім місцем. Коли він так вирішив, я нічого не важив. Те, що здавалося неймовірним іще кілька хвилин тому, наразі видалось очевидним і непосильним. Він без попереджень викреслив мене зі свого життя. Довкола — суцільна пустеля. Один по одному зникли всі, кого я любив, — вони щезли чи покинули мене. Можливо, у цьому моя помилка? Я не дав їм нічого, що переконало б їх залишитись зі мною. Я нічого не вартував. Від тих, кого люблять, не відмовляються. Я падав на дно криниці, і нікому було подати мені руки.

На авеню Ґобеленів я спустився в метро. Поїхав у напрямку Порт-де-ла-Віллетт. Якщо я зникну — ніхто й не помітить. Вагон був практично порожній. Немає сенсу жити за таких обставин. Безнадійно, безпросвітно. Хто за мною сумуватиме? Я відчинив вагонні двері. Переді мною на повній швидкості тяглася чорною смугою стіна тунелю. Метлялися електродроти. Лише мить відваги — і можна вже ні про що не думати. Цілковита байдужість. Мене розмаже між вагоном і стіною. Залишаться самі розідрані клапті. Я всміхнувся, уявивши, якого жаху на них напустять шматки мого тіла. Вони ридатимуть від горя й сорому. Звинувачуватимуть у всьому себе й прориватимуться до мого трупа. На них показуватимуть пальцями: це вони довели сина до такого. Вони не позбудуться почуття провини до кінця своїх днів, а їм уже недовго зостанеться. Ні, краще б їх це пожирало довго та неквапно. Щоб вони повільно згасали, захлинаючись відчаєм та скорботою. Я ще прочинив двері. Холодне й вологе повітря обпекло обличчя. Рука здригнулася. Несподівано я усвідомив, що при мені немає документів. Відшкребуть невпізнанне безіменне тіло. Я навіки покоїтимусь у братській могилі. Вони вирішать, що я втік. Якщо й покласти всьому край, то з документами в кишені. Інакше це втрачає будь-який сенс. Я вийшов на станції «Шатле».

Я опинився недалеко від набережної Ґран-Оґюстен. Повернення Сесіль усе б змінило. Я не був у неї два місяці. І хоча досі мав ключі, не хотів ними користатися. Щоразу виходив ні з чим. Мені навіть не треба було розпитувати консьєржку: заледве мене помітивши, вона заперечно махала рукою. Я стояв на набережній, збайдужілий до допитливих перехожих й до галасу туристів з річкових трамваїв. Отямився в Люксембурзькому саду. Пройшов повз фонтан Медічі, умисне відвівши погляд. Сів навпроти водойми. І зарюмсав. «Плачуть тільки дівки», — сміючись, полюбляв повторювати тато. Я не хотів плакати. Не через нього. Та мені й начхати на його дешеві моралі, жалюгідні обіцянки, дурнуваті словечка. Він скільки завгодно може блазнювати й корчити крутелика. Він сам у цьому винний. Я більше ніколи його не побачу. Йому ж гірше. Я схопився за голову руками та спробував розгребти руїни Капернаума в голові, як почув:

— Ходитимете в таку холоднечу в самому светрі — підхопите сильний нежить.

Я випростався. Саша дивився мені в очі, сховавши руки в кишені пальто.

— Трохи поспішав, як виходив з дому.

Він зайняв сусіднього стільця. Ми сиділи пліч-о-пліч, мовчки. Дивилися, як малеча бавилась корабликами у водоймі, штурхаючи їх патичками. Один був у полоні струменю води. Саша витяг «Голуаз», простягнув мені пожмакану пачку, підштовхнув одну сигарету знизу пальцем. Я її взяв. Він запалив сірника. Я зігнувся підкурити, він захищав вогонь своїми долонями. Отак я викурив мою першу сигарету. Через батька, матір та щоб зігрітися. І взагалі, треба ж із чогось вдало почати, зачепитися за щось, обірвати всі нитки, почати їздити без коліщат, зламати шию, підвестися, почати спочатку. Від гіркуватого присмаку сигарети поколювало піднебіння та дряпало горло, ширився неприємний запах горілої гуми. Ми безмовно докурили та загасили недопалки об землю.

— Ну і міна у вас, Мішелю. Наче чимось стурбовані.

— А ви вбачаєте в цьому щось смішне?

— У вашому віці я сміявся повсякчас. Хоча період видався зловісним. Їсти було нічого. Нічим зігрітися. Чим ми з друзями тільки не звеселялися! Дорослі совгали з похоронними гримасами, а нам хоч би що. Ми завжди чинили правильно. У вас проблеми?

Спочатку я думав його послати. Чого він лізе? Усе одно не зможе нічого змінити. Він чекав і добродушно дивився.

— Батьки розлучаються. Тато про мене забув. Мама мене ігнорує. Братові довелось утекти. Найкраща подруга зникла. Її брат загинув в Алжирі. Дідусь повернувся в Італію. Маю надію, хоч посвідчення особи не загубив.

— Я не дуже вправний роздавач порад, Мішелю. Але в питаннях неприємностей я експерт, тут повірте. Позбутися смутку допоможуть три види ліків. Треба їсти. Ситна трапеза, тістечка, шоколад. Далі — музика. Вона завжди затягує. Ти забуваєшся. Мало який смуток не