Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Леоніде, щось не так?
Він кивнув головою, повів далі гру. На п'ятдесят другому ході я поставив коня на е6. Мат! Ботвинник витяг запевне програшну партію та вивів її до блискучої перемоги.
— Доведеться грати повільніше, — сказав він відсутнім голосом.
— Тебе щось турбує?
— Ні.
— Як хочеш, зробимо рокірування. Я гратиму чорними. Нічого страшного, якщо я програю. Усе логічно.
— Уже нічого не міняємо!
— Ніхто не повірить, що я тебе переміг.
— Вони досі свято вірять, що компартія захищає інтереси трудящих. Ще ті слимаки! Та вони що завгодно проковтнуть.
— Був би ти хоч п’яний як чіп, у мене б нічого не вийшло. Обман аж надто очевидний. Вони нас розкусять.
— Віктор вправний хитрун. Він усе прорахував. До завтра.
То були легендарні дні. Весь тиждень Леонід закладав підґрунтя, розповідаючи, що Віктор Володін зовсім з глузду зсунувся: вирішив поставити на малого Мішеля та приймає ставки один до десяти. Ігорю це не сподобалось.
— У нашому клубі на гроші не грають.
— Якщо цей довбень Віктор має зайві гроші, чого б цим не скористатися? — зауважив Володимир.
— Справа принципу. А принципи створені для того, щоб їх дотримуватися.
— Правило стосується нас, — заперечив Павло. — Віктор Володін не член Клубу.
— Якось у голові не вкладається, що він ставить на Мішеля. У хлопця немає шансів. Навіть одного на мільйон.
— На скачках він завжди робить найбільші ставки, — пояснив Леонід. — Його цікавлять реальні гроші.
— Щось не віриться.
— Мішель виявляє успіхи, — уточнив Леонід.
— Не помічав, — кинув Ігор.
— Ви стверджуєте, що це людина без моральних принципів. От і провчимо його, — сказав Віржиль.
— Винятки лише підтверджують правило, — підсумував Грегоріос. — Усі проти Віктора Володіна!
Той день зібрав усіх членів Клубу, крім Вернера, що працював у своєму кінотеатрі по вулиці Шампольона. Прийшов навіть Лоньон, якого не бачили вже два місяці. Віктор прибув близько третьої, затягнутий у замалий, хоча пошитий на замовлення костюм. У радіусі двох метрів від нього ширився аромат туалетної води.
— Як поживаєте, Вікторе? — поцікавився Павло. — Давненько вас не бачили.
— Я в неділю не зачиняюся в чотирьох стінах, які тхнуть тютюном і пивом. А дихаю свіжим повітрям. Їду на Лоншан чи Отей. Що може бути краще за коней. Я оце купив одного, на пару з другом, бароном давнього дворянського роду. Рисак-фаворит. Ми пустимо його на провінційні гіподроми.
— Ви що, пограбували парфумерний магазин? — знову вклинився Павло.
— Ідучи сюди, я вживаю заходів безпеки.
— Здається, ви ставите на Мішеля проти Леоніда? — спитав Віржиль.
— Маєте мене за геть слабого? У нього жодного шансу з тисячі. Те саме, що ввести на ринг дівчинку проти важковаговика.
Вони спантеличено обмінялися поглядом. Надія підзаробити вислизала з рук.
— Я поставлю на Мішеля за двох умов.
— Яких саме?
— Він гратиме білими.
Це зветься «закинути вудочку». Запропонувати перепону, на яку всі беззастережно пристануть. Зауважень не виникло.
— І Леонід гратиме ось із цим.
З внутрішньої кишені костюма він витяг зварювальні окуляри для захисту від механічного й хімічного впливу, що щільно прилягали до шкіри. Скельця мали чорне покриття.
— Він нічого не бачитиме. Гратиме наосліп. З пам’яті. Невеличкий гандикап. Це зрівняє шанси. Мосьє, за таких умов я приймаю парі. На Мішеля проти Леоніда.
— Це все міняє.
— Геть інша справа.
Розпочалося обговорення. Так зможе чи не зможе Леонід запам’ятати всі позиції партії? Досі він такого не робив. Можна бути видатним шахістом і не пригадати розташування власних і ворожих фігур, хоч то буде гра з початківцем. Загальне вагання, затягування й прискіпування погрожувало розтягтися аж до закриття бістро, якби Леонід не потягнув за потрібну ниточку:
— Вікторе Анатолійовичу, сьогодні неділя і ти мені не патрон, тому я відкрию все, що на серці. Ти паршивий боягуз і бісів фашист. Засунь свої жалюгідні фокуси стосовно мене собі в зад. Партії всліпу — та я грав і вигравав їх сотнями. Навіть у чемпіонів.
Він витягнув із кишені куртки жменю «бонапартів» та «расінів».
— Тут вісімсот п'ятдесят франків. Можеш перелічити! Яка ставка?
— Два до одного.
— Ах ти ж кровопивця, вже з бідняків кров смокчеш! Чого ж іще чекати від біляка!
Він саме ховав гроші до кишені, коли Віктор спинив його.
— Чотири до одного. Кращої пропозиції не буде.
— Наосліп я ставлю сім до одного.
— Здурів?
— Здрейфив? То йди далі став на свою трифекту[162].
— Якщо ти такий самовпевнений — п'ять до одного. Остання пропозиція.
— Домовились!
Це заохотило решту. Усі заходилися вивертати кишені. Повитягали купюри. Кожен робив свою ставку. Віктор з Володимиром занотовували їх до блокнота. Лоньон виклав на стіл три пачки банкнот і поклав зверху руку.
— А скажіть, мосьє Володін, думаєте, у мене великі вуха?
Ми ззирнулися. Ніхто ніколи при ньому цього не згадував. Звідки він дізнався? Ми намагалися виявити, хто ж був такий необачний.
— Я й більші бачив, — доречно відповів Віктор. — У козаків куди помітніші.
— Якщо Бог нагородив мене великими вухами, то це для того, щоб я міг чути здалека. Приймаєте п'ять до одного?
— Саме так.
— Ставлю три тисячі. До всього, у мене відмінний нюх. Ви, звісно, майстер ударів зі спини, але сьогодні дістанеться вам самому.
— Ти впевнений у своїх силах? — спитав у Леоніда Імре.
— У моїй голові сотні партій.
— Якось не горю бажанням втрачати гроші.
— Один шанс озолотитися — зараз або ніколи. П’ять до одного!
— У малого жодного шансу! — вигукнув Томаш. — Я тільки цього тижня розгромив його двічі. Як хочете, я зіграю з ним наступним.
Імре виклав двісті сорок франків. Клуб заповнили клієнти «Бальто», яким кортіло поставити на Леоніда.
Натовп привернув увагу дядечка Маркюзо: його привабила можливість позбирати замовлення.
— Альбере, робите ставку? Мішелю не перемогти, — відрізав Володимир.
— Я не граю в азартні ігри.
— Дядечку Маркюзо, у вас же водяться гроші, можете собі дозволити, — сказав Віктор.
— А ось де грошики — кинув той, плескаючи по череву. — Ніхто в мене їх не відбере. Мосьє, можете замовляти, я вас слухаю.
Завалений підрахунками Ігор почісував підборіддя.
— Ти не ставиш? — запитав він у мене.
— Ем… не маю грошей. Він усе одно переможе.
— Мішелю, а якщо я тобі допоможу?
— Ще чого! — обурився Леонід.
Підійшов Саша. Стофранкова купюра в руці. Поклав її на стіл. Леонід спинив його рукою.
— Ти не граєш! — відрізав він.
— Геть! — додав Ігор. — Скільки тобі товкти? Тобі не місце в цьому Клубі!
— У нас тут республіка. Ми вільні люди, чхав я на вас!
Він усівся, вхопив газету, яку