Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

У «Бальто» святкували обрання Кесселя. Ігор запропонував келих шампанського. Я випив за крісло академіка, що дістанеться Кесселю вже з нового року[164]. Він освіжив мого келиха. Кожен намагався до нього підійти й під оплески та підбадьорювання розповідав, який же він видатний письменник, сердечна людина та як нам поталанило мати його за друга. Кожен чекав своєї черги. Ми піднесли келихи за його здоров’я. Усі подивилися в мій бік. Чекали, що я перейму естафету. Здавалось, що всі вилупились на мене, як на недоумка. Я був заскочений зненацька. І міг би повторити вже сказане або виголосити тираду трюїзмів[165], але вибрав найневдаліший варіант: піти пробоєм. Якби я обмежився тими ж банальностями, що й Володимир чи Томаш, ніхто б на мене не образився. Але я вчинив яскравіше:

— Щоб сказати щось путнє про Кесселя, знадобиться чимало часу, краще вшаную подію, як вона того вартує: я всіх пригощаю на його честь!

Заледве я договорив, як зірвав аплодисменти.

— Щоб Мішель пригощав!

— Тепер ми все бачили!

Ігор схилився до мого вуха.

— Ти впевнений?

— Не хвилюйся, гроші я маю.

— Шампанське чи ігристе? — уточнив Жакі.

— Надаю перевагу кларету.

Але то була гулянка! Володимир, Ігор і Леонід заспівали російською «Пісню партизанів». Вони виконували її тягучіше, сповнивши мелодію гнівом і скорботою. На другому куплеті приєдналася решта, правда французькою. Версії були синхронні, нота в ноту. Мене вкрили сироти.

Коли принесли мою пляшку, вони обмацали її, щоб переконатися, міраж це чи диво. Усім кортіло спробувати її на смак. Здавалося, то був найкращий на їхній пам’яті кларет. За півхвилини пляшки не стало. Леонід миттю замовив ще три й заходився до своїх оповідок. Того вечора він був невтомний.

— Коли Хрущов приїхав на Асамблею ООН до Нью-Йорка, то викликав Кеннеді на велоперегони. Попри біль у спині, Кеннеді переміг із відривом. Газета «Правда» вийшла із заголовком: «Радянський тріумф у Нью-Йорку: Хрущов другий, Кеннеді передостанній».

Ми мало не вмерли зо сміху. Павло аж вдавився, Грегоріос кілька разів міцно поплескав його по спині.

— А знаєте, що таке струнний квартет по-радянськи?

Ми взялися вгадували. Справжній поєдинок абсурдів.

— Симфонічний оркестр, що повернувся з турне Заходом!

Павло впав на коліна. Засльозилися очі, він захрип і не міг відновити дихання.

— Годі, Леоніде, ще трохи — і ти його вб’єш.

Вернер плеснув йому в обличчя водою з графина. Жакі подав мені рахунок. Перше частування обійшлося мені у двадцять два франки. У порівнянні з моїми подальшими пригощаннями це було найвеселішим на моїй пам’яті. Ігор збирав у капелюха пожертвування на академічну шпагу[166]. Кожен пхав руку так, щоб не було помітно, скільки він поклав. З моїх статків залишилось десять франків. Якусь мить я завагався. Притримав половину. Діяч рівня Віктора Гюґо заслуговує на відповідне ставлення.

Складалося враження, що я втратив батька, він навіки відійшов на недосяжну відстань. Ми спілкувалися лише телефоном. Він не побачив моєї експозиції, бо засів десь у глибинці. Навіть не дізнався про неї. Як і мама. Їй бракувало часу. Одного вечора я обклеїв стіни моєї кімнати своїми роботами. Вдалими, невдалими і ще всілякими. Я не лічив. Просто цілий пакет. Мені знадобилися дві коробочки золотавих канцелярських кнопок по двісті штук у кожній. Вийшла експозиція фонтану Медічі. З усіх можливих і неможливих ракурсів. Така собі недовершена та груба мозаїка. Ще було панно із сорока двома фото Сесіль. Удома, на кухні, на балконі, під час прибирання, бігу, читання обіч фонтану. Мені подобаються кадри, зняті нишком. Серед них був один улюблений. Скуйовджене волосся, підігнуті до обличчя коліна, з-за яких заледве видно очі. Скидалася на кінозірку в завченій позі. Наче не хотіла бути поміченою. Я не показував Саші жодного із цих фото. А вони б йому сподобались. Я не бажав ані показувати її, ані виставляти на загал, тим паче продавати хай там кому. Ніхто ніколи її не побачить. Я зрадів, що віднайшов її. Ми знову могли годинами бути разом. Я читав поруч із нею. Вона була зі мною.

Одного суботнього полудня я сказав мамі, що хочу їй щось показати. Заледве увійшовши, вона заклякла й миттю спалахнула. Розлючена, що я «спаплюжив» кімнату. Наказала негайно все познімати. Я відмовився. Тон розмови підвищився. Як розростається пожежа, яку не контролюють. Я закричав, що не бажаю надалі жити в цьому домі, що вона мене пригнічує, що житиму з батьком. Вона вибухнула сміхом.

— У тебе маленька проблема. Твоєму батькові не стає грошей навіть на квиток до Парижа. Якщо ти сподіваєшся, що йому вистачить коштів на твоє утримання, то глибоко помиляєшся. Доки ти тут — робитимеш, що я кажу. Ти навчишся покори! Тут я командую, подобається це тобі чи ні. Ти негайно знімеш зі стін цей кошмар!

Я не відреагував, вона почала зривати фото одне за одним. Не забираючи кнопок, просто здирала. Я не хотів, щоб вона торкалася знімків Сесіль.

— Я сам, — вигукнув я.

Коли я повернувся з канікул, проведених у Бретані, настали важкі часи. Я був розгублений. Навідався до Саші, хотів запросити його до «Сінематеки». Він був завалений роботою. Я пішов сам. Крутили індійський фільм в англійському дубляжі. Історія про старого збанкрутілого аристократа, що витратив останні заощадження на приватний концерт з музиками. На виході зі мною стався нещасний випадок. Раптовий та непередбачуваний. Я був переконаний, що це неможливо, бо наді мною крило янгола-охоронця. Ступив кілька кроків тротуаром вулиці Ульм, шукаючи абзац, на якому спинився напередодні, — і тут на мене зі всього розмаху злісно налетіли. Я опинився на землі, дезорієнтований і травмований. Стукнувся головою. Об щось невідоме. Зібрався із силами. І побачив її. Навпроти мене. Вона терла чоло, прикрите кучерями. Здавалася здивованою і збитою з пантелику. Ми помітили одне одного із подивом двох загублених на безлюдному острові мандрівників. На ній були джинси й тенісне взуття. Вона читала «Ранок магів»[167], а я «Привіт, смутку!»[168]. У мене не було жодного шансу.

Вересень 1963 — червень 1964 року

1

Історіям треба з чогось починатись. Дебютна сцена нашої скидалась на німе кіно. Якусь мить ми залишалися одне супроти одного, намагаючись осмислити пригоду. Нас оточував гомін довколишнього світу на рівні тротуару. Глядачі, що виходили із